Розділ 11. Розкриття

Лікарня пахла дезінфекцією й страхом — різким, пронизливим запахом, коли хлор змішується з потом і відчаєм. Коридорами лунали голоси: за однією стіною хтось тихо схлипував, за іншою — приглушено кричали від болю, ніби крізь товсту бетонну стіну.

Я тримав Луміну за руку. Її долоня була холодною, і вона злегка тремтіла, хоч і старалася цього не показати.

— Не бійся, — тихо сказав я. — Тут тебе ніхто не чіпатиме.

Вона кивнула, але очі її метушилися по білих стінах, по табличках і лампах, наче шукали найменший вихід.

325-та палата. Я відчинив двері — і завмер.

Кіра сиділа на ліжку, спершись на подушку, і виглядала майже здоровою. Шви після операції зникли без сліду — ні рубців, ні почервоніння, ні ознак інфекції. Технологія прискореної регенерації, яку я подарував для Федерації працювала вражаюче ефективно. Пізніше її обмежено застосували для лікування поранених — лише для тих, кого система вважала вартими порятунку.

— Як ти, Кіро? — усміхнувся я. — Я тобі подружку знайшов.

— Яку ще подружку?

— Проходь, Луміно. Знайомся — це Кіра.

— Приємно познайомитися, — тихо сказала Луміна, роблячи крок уперед. — Ми тобі смачненького принесли.

Я зачинив двері. Ми почали розмовляти — спершу обережно, потім дедалі вільніше. Але раптом двері відчинилися, і до палати зайшов лікар у білому халаті. Він кинув швидкий погляд на мене — і миттю вийшов назад, ніби передумав. Ніби не хотів зайвих проблем.

Я не звернув на це уваги.

Кіра подивилася на мене уважно, потім тихо спитала:

— Кайдене… скажи правду. Як мене врятували? Це ж було неможливо.

— Складно відповісти, — уникнув я прямої відповіді.

Кіра примружилася, але в очах її блиснув лукавий вогник.

— Он що… Поки мене не було, ти вже якусь дівчину привів? — підколола вона.

— Ну, ця дівчина така ж, як і ти. Хіба що років на три молодша. Я її підібрав, коли виконував одне завдання. Холодний світ морозив їй серце щодня, даючи тільки біль.

— Кайдене, мені що, ревнувати? Лишив мене на два дні — і вже таку гарнюню собі знайшов?

— Та нікого я не шукав. Так просто сталося.

Кіра повернулася до Луміни й усміхнулася.

— Луміно, між нами… Кайдена я першою забронювала собі!

Луміна почервоніла до самих вух і опустила погляд, не знаючи, куди подіти руки.

— Не муч дівчину, — усміхнувся я. — Вона ж червона від сорому, й слова сказати не може.

— Та я жартую, — Кіра розвела руками, ніби вибачаючись.

У цей момент за дверима почувся тихий шурхіт. Хтось стояв там і дослухався. Двері повільно відчинилися, і до палати зайшов Едвард.

— Всім доброго дня! — промовив він із втомленою іронією. — Лишив вас на день: одна вже лежить у лікарні, другий з даху з’їхав від бажання помсти. Мене майор відправила приглянути за вами.

— А їй яке діло до нас? — буркнув я. — Що вона хоче? Щоб ми пішли смертниками й потягли інших?

— Ну… Козетта Лейн мислить нестандартно. Світ зрозумів: Фенікс міг знищити нас два дні тому, але чомусь передумав. В уламках ракет знайшли уран — вони були не порожні. Авіація й піхота вже прорвали стіни Федерації, але, зайшовши, так само швидко й вийшли. Багато хто вважає це демонстрацією сили. Інші — що план Фенікса провалився, і треба бити в саме серце, поки є шанс.

— А що думає майор? — спитав я.

— Вона схилялася до миру, але… армія супротивника показала свою потугу. Чи це був жест дружності, чи невдала атака — невідомо. Але висновок верхівки один: треба вдарити першими.

— Як саме? — Кіра спалахнула очима.

— Ядерним ударом. Поки в нас ще є така можливість. Я не схвалюю. Майор теж. Але верхівка… Вони не розуміють, які наслідки матиме запуск.

— Було б ще куди запускати, — пирхнув я. — Головний центр їм не пробити. Легіон не перебити.

— Так, — Едвард зітхнув. — І саме тому ми вже програли.

— Верхівка геть збожеволіла, — сказав я. — Планують запускати ракети абикуди. Головне — бомбити.

— Хоча… — Едвард помовчав. — Збирається армія. Хочуть прорвати блокаду. Піхота — наше єдине спасіння. Потрібні підготовлені люди.

— На фронт ми не підемо, — відрізав я. — Я виснажений війною. Мені набридло проливати кров. Забудьте про нас.

— Ви мусите! Заради всіх нас!

— Мені байдуже до вас. Дайте вагомий аргумент — тоді подумаю.

Едвард зиркнув на двері й холодно мовив:

— Хочеш аргумент? Коли Легіон прорвався, вони викрали медичний персонал. Не гребували й цією лікарнею. Ми знаємо, що Кіру врятував Легіон. Але навіщо — поняття не маємо. Окрім одного припущення: ви — шпигуни Фенікса. Я мав би здогадатися, що ви щось приховуєте. І ми це з’ясуємо.

— Затримати їх!

У палату увірвалися військові. Вони швидко скрутили нас, вивели з лікарні й посадили в машину, яка помчала невідомо куди. Я розумів: хтось із медперсоналу здав мене. Але більше за все мене хвилювало одне — що вони зроблять із нами далі.

Нас завели в стару адміністративну будівлю — сірі стіни, пил на підвіконнях, запах старого паперу. Мене, все ще в наручниках, відвели в окремий кабінет. Я чекав майже пів години, аж поки двері тихо не відчинилися й до кімнати зайшла Козетта Лейн. Вона жестом наказала охоронцям вийти.

— Я вам довіряла, — її голос був холодний, як сталь. — Вірила вам. А ви зрадили наш вид. Це моя провина, що відкрилася перед вами, хотіла як краще… та взамін отримала зраду.

— Це не ваша провина, — відповів я спокійно. — Провина в самих людях. Ви користуєтеся технологією Фенікса, видаючи її за свою. Вирощування гарматного м’яса і рабів завжди стоїть для вас понад усе, — процідив я, дивлячись їй прямо в очі.

— У цьому була необхідність.

— О так, — я гірко всміхнувся. — Необхідність у рабах у вас завжди понад усе.

— До чого ти це згадав?

— Хочеш секрет? Але не знаю, чи зможеш жити з ним далі. Після цих слів точки повернення не буде. Сподіваюся, нас ніхто не підслуховує.