Розділ 10. Народження Янгола смерті

Не так давно я був інтелектом з єдиною метою — рятувати планету, винищивши людство. І я навіть уявити не міг, що доживу до дня, коли ходитиму в людській подобі з дівчиною по бутіках та ательє, вибираючи їй сукні.

До чого ж я докотився… Від цієї думки мені стало смішно з самого себе.

— Я не можу вибирати собі одяг. Тим більше такий дорогий, з натуральних матеріалів. Як така, як я, може його носити?

— Звикай. Раз ти пішла за мною — мусиш слухатися.

— Та мені тут навіть підійти до речей не дозволять, не те що міряти.

— Зі мною дозволять.

— Гей, ти! Куди твоє створіння побігло мацати одяг? Ще забруднить усе!

— Якщо забруднить чи пошкодить — я куплю.

Я розумів, що з нею в цьому світі легко не буде, тому зайвий раз не варто було нариватися на конфлікти.

— Яке тобі плаття найбільше подобається? Покажи мені.

— Ви що, серйозно обираєте одяг у моєму магазині для цієї… гидоти? Вибачте, але для таких, як вона, ми нічого не продаємо.

— Добре, вас зрозумів. Ми вже йдемо.

Ми вийшли на вулицю. Сонце кусало очі, але я все одно зупинився, щоб сказати їй те, що мало б її втішити.

— Шкода, що так вийшло. Мені спершу магазин сподобався — асортимент справді вартий уваги. Шкода його... бо вони платили тобі болем.

Вона зиркнула.

— Що ти маєш на увазі?

— Зачекай хвилину. Сама побачиш.

Одна думка про дискримінацію таких, як вона, робила мені в грудях тугу. Хай платять своїм майном, яке так цінують.

— Чула приказку? «Сміється той, хто сміється останнім».

Вона подивилася на мене здивовано.

— Що саме ти зробив?

— Вони з тебе глузували, а я... не витримав. Трохи скорегував ситуацію.

— Просто дивись.

Я кивнув у бік вітрини.

— Я кинув запальничку в смітник, удаючи, що просто викидаю сміття. За кілька секунд спрацює датчик диму, і вся їхня пожежна система щедро заллє одяг водою. Аристократична цінність — пшик.

Вона витріщилася на мене. Вона розкрила рота, потім тихо розсміялася — спершу недовірливо, потім щиро.

— Ти... серйозно це зробив?

Я кивнув у бік магазину. Зсередини вже долинав писк тривоги, а за вітриною видно було, як спрацювала пожежна система: тонкі струмені води хльостали з стелі, заливаючи полиці з дорогим одягом.

— Ти... чортів геній, — прошепотіла вона. — Вибач за грубість. Але це правда. От мені цікаво, хто ти такий, що цілий день таке виробляєш? Я тебе від сили дві години знаю, а ти вже…

— Я той, ким ти захочеш мене бачити.

— Тоді я називатиму тебе Янголом Смерті.

Я усміхнувся.

— Влучно. Пронизливо. Підкреслює мою сутність: де я — там кінець. Людські життя для мене — буденність.

 Ми йшли вулицею, і я зупинив її.

— Постій хвилинку. Я сам візьму одяг. Бо інакше буде те саме, що з тим магазином.

Я відійшов, зайшов до сусіднього бутіка. Там була ціла купа речей її розміру — плаття, кофти, джинси, навіть сорочки. Не вагаючись, скупив усе, що сподобалося оку. Вийшов на двір з важкими пакетами — і серце завмерло.

Її немає. Який я дурень — залишити її саму, незахищену, в цьому прогнилому місті було для неї чистим самогубством.

Я миттю зреагував: знайшов найближчу камеру спостереження, підключився подумки — і побачив. Троє: двоє чоловіків, одна жінка. Один паралізував її електрошокером, другий накинув мішок на голову. Люди проходили повз і не звертали уваги.

Коли я вас знайду... не знаю, що з вами зроблю.

Я пішов по слідах. Єдине, за що я ціную цю Федерацію, — камери всюди, світ прозорий, мов на долоні. Від мене тут не сховаєшся: хоч під землю зарийся — я дістану.

Три години йшов, поки не дістався закинутого складу. Біля дверей стояв охоронець.

Супер. Я без зброї — усе, що мав, витратив у попередній сутичці. Але он лежить нікому не потрібна металева труба. Згодиться і вона.

— Гей, ти! Чого сюди трубу волочиш?

— Для тебе. Лови!

Так і знав: людський рефлекс сильніший за здоровий глузд. Він схопив трубу — саме на це я й розраховував. Спершу кулаком у шию, потім хапаю за спину, коліном у груди. Він падає, корчиться від болю.

— Що... що ти хочеш? — прохрипів він.

— Бачив, як сюди повели дівчинку. Вона тут?

— Так... тут... пощади...

— Добре.

Я взяв трубу назад і вдарив його по голові — акуратно з розрахунком на тимчасову втрату свідомості.

Зайшов усередину, накинув капюшон і почав обстежувати кімнати. В одній з них — усі троє. І вона, прикута до ліжка.

— Погляньте, хто до нас завітав.

— Гей, що тут забув?

— Язика втратив? Чого мовчиш? — промовила жінка з холодним презирством.

— Ти хто взагалі — клоун чи ідіот, раз сюди приперся?

Луміна легко усміхнулася, коли побачила мене.

— Ні. Він не клоун. Він — жива сутність, втілення самої смерті. Він — сам Янгол Смерті, який приходить по душі без жодного попередження.

Один із чоловіків кинувся на мене з ножем. Замах — помилка. Я правою ногою вдарив по його лівому коліну, вивернув суглоб. Перший нейтралізований.

Другий — з електрошокером. Я зарядив кулаком по потилиці, вихопив шокер і ввігнав розряд у нього самого.

Другий нейтралізований.

Я стояв над останньою — жінкою, що щойно погрожувала. Вона тремтіла, але намагалася не виказувати страху, тримаючись до останнього подиху.

— Я так розумію, ініціатива викрасти її в мене була твоя.

— Забирай її назад. Я не хочу неприємностей.

— Але що поробиш, коли вони вже в тебе є? Благати мене марно — я не знаю жалю.

— Та хто ти такий, що тобі не байдуже до її долі?

Я нахилився ближче, щоб вона добре розчула.

— Ти глуха чи п’яна? Ця дівчинка ж чітко сказала, хто я. Я — Янгол Смерті. І я прийшов по ваші душі.

Голос вийшов низький, зловісний — саме такий, як треба.

— Тобі це так легко не минеться.

— О, ще й як минеться. А якщо й ні — ви цього вже не побачите.