Розділ 9. Право на ім’я

Минуло два дні.
З моменту, коли Легіон прорвався в стіни Федерації, панує хаос і паніка. Найбільше ніхто не може зрозуміти, що сталося — за всю історію людських війн настав момент, який зламав усю логіку. Чому ворог, що винищує цивілізації, який продемонстрував свою могутність, за хвилину до знищення — раптом передумав стирати людство з лиця землі?

Нехай і надалі гадають, проте правду їм не осягнути. Але не розслабляйтеся — я ще не закінчив. Я ще знищу Федерацію. Проте зрозумів, що не всі заслуговують смерті, тому маю нову місію — дослідити, скільки людей гідні спасіння.

Тепер я не просто машина у людському тілі — я гібрид, здатний мислити як машина і відчувати як людина.

Мені вдалося вистежити кривдників. Зламати всю базу даних і кожну камеру не склало труднощів, адже хоч я і в людському тілі, у мене є лише один чіп у мозку, що зв’язує мене з моїм ядром і Легіоном, дозволяючи керувати армією з людського тіла. Я подав сигнал у головне ядро, яке вистежило їх за два дні.

— Рятуйте! Допоможіть, благаю вас! Змилуйтеся!

Коли я йшов вулицями по сліду нападників, почув чийсь крик — нагадував дитячий. Із цікавості пішов на джерело. Те, що побачив, не шокувало мене — люди здатні на набагато гірше. Старша жінка і чоловік били дівчинку років сімнадцяти.

— Що ця дитина вам зробила, чому ви з неї знущаєтеся? На ній і так живого місця немає!

— Йди своєю дорогою, не твоє діло, що хочемо — те й робимо. Кому яка справа до долі цієї мерзоти?

— Оу, то вона для вас якась мерзота? — жагливо посміхнувся я у відповідь.

— Чого вирачився?

— Що вона вам зробила?

— Абсолютно нічого. Вона працювати відмовляється. Ми її купили, щоб вона працювала, а ми могли відпочивати.

— Віддайте її мені! Ви, люди, уже дістали своєю жорстокістю!

— Якщо не віддамо, що ти тоді зробиш?

— Насміхаєтесь з мене, як ті гієни. Відпускайте, а то вирву обом серця з грудей!

— Ой, як нам страшно... — іронічно сказали вони, показуючи, що в них є іграшка.

Я спостерігав, як чоловік рукою відтягнув плащ, щоб показати пістолет.

— Що, стало страшно?

— Ви його навіть дістати не встигнете, як перетворитесь на решето.

— Ах ти нахаба! Зараз поплатишся за слова!

Раптовий постріл в руку чоловіку, якою він хотів дістати пістолет — куля перебила кістку, пів руки трималося лише на м’язах. Тепер я не дозволю нікому кривдити мене. Я вчуся на помилках і не вийшов би на вулиці Федерації без зброї. Просто схопив пістолет з кишені і прострелив руку тому людиську.

— Пощади нас! — благала жінка.

— Як ви щадили цю дитину, так щадитиму і вас. Хоча їхнє існування — просто марна трата ресурсів, я обом всадив по кулі в потилицю і взяв дівчину за руку, даючи їй зрозуміти, що не зашкоджу. Я присів, тримаючи її за руку.

— Як тебе звати? Не бійся, зі мною тобі нічого не загрожує.

— Мені не дали імені, мене називали як кому завгодно.

— Тоді зватиму тебе Луміна. Як тобі?

— Ім’я прекрасне, але чи можна такій, як я, його мати?.. — з сумом відповіла вона.

— Тому я даю це ім’я тобі — єдиним носієм його на цій планеті будеш ти.  Це ім’я від латинського lumen — «світло».

— Не знаю, як і дякувати...

Її блакитне волосся переливалося відтінками неба, м’яко спадало на плечі, немов шовк. Очі — глибокі, мов озера, в яких можна втопитися і знайти спокій. Струнка і витончена, вона рухалася легко, ніби вітер серед квітів. Світла шкіра з перлинним відтінком гармоніювала з її ніжною усмішкою.

— Я так розумію, тобі нікуди йти?

— Так... — з печаллю відповіла вона.

— Хочеш піти зі мною? Ти, мабуть, так само, як і я, блукаєш цим світом без мети — просто існуєш, бо хтось потребує тебе.

Я не розумів, що мені з нею робити, але не міг залишити її саму.

— Як мені до тебе звертатися?

— Можеш на “ти”. У мене два імені: одне дали при створенні, а друге я сам собі вибрав. Називай мене Кайден.

— Приємно познайомитись, Кайден. А яке твоє інше ім’я? Якщо не секрет.

— Ім’я, що тримає весь світ у страху. Пробач, але я не можу його назвати.

— Ну добре... — посміхнулася дівчина.

— Хочеш їсти?

— Так! Хоч і звикла, що мене часто не годують. Але чому ти вирішив убити моїх власників?

— На це питання відповіді не дам. Просто так треба було.

Ми близько десяти хвилин ходили вулицями, шукаючи місце, де можна перекусити. І тут побачили вивіску: «Пий та їж». Слово «їж» дало мені натяк, що там є їжа, тож ми зайшли.

— Кайден, це місце дуже похмуре. Нам справді варто туди йти?

— Не бійся.

Та краще я її послухав — це виявився бар. На нас усі дивилися. Мій одяг, як у аристократа, був дорогим, а в дівчинки — порваний і брудний. Було зрозуміло: вона мій раб, і я хотів купити їй щось поїсти. Тож підійшов до барної стійки.

— Що у вас є поїсти для цієї дитини?

— Там у пса десь миска стояла, в якій він не доїв свій харч.

— Я за нормальну їжу питаю, з таким ставленням заре ти чоловіче будеш з тої миски в мене їсти.

— Ходімо звідси, будь ласка!

— Йдемо, тут нам робити нічого.

— Гей, ти! Скільки хочеш за таку гарнюню? Плачу дорого.

— Вона не продається.

— Все має свою ціну, навіть така сучка, як вона.

— Зачекай мене тут, Луміно, — я підійшов до того чоловіка. — Хочеш знати її ціну? Ось вона.

— Хто він? Що за одне криве слово в мою сторону? Цей Кайден одним ударом розбив носа тому чоловікові.  Він схопив мене за руку, і ми рушили геть. Та недовго йшли — нас оточила група з десяти озброєних чоловіків.

— Що не такий, ти й герой тепер. — насміхався один.

— Думаєш? — усміхнувся я у відповідь.

— Я тебе в твоїй власній крові викупаю! — гаркнув інший.

— Ох, дурень я, — подумав я. — Сам собі проблеми наробив. Десять озброєних проти двох — шансів лише 15%, і втекти ніде, і боротися неможливо.