Розділ 8. По той бік маски

Кіра врятувала світ, та хто врятує її? Кому є діло до однієї дівчини в цьому хаосі? Чекати на допомогу від Федерації — марна справа; навіть якщо вона прийде, дорогоцінний час буде втрачено.

— Що ти пропонуєш? — голос чоловіка тремтів. — На вулицях паніка, місто задихається від жаху.

 — Тоді ми самі прокладемо собі шлях, — відповів я, і мій голос став холодним, як сталь. — Мені набридло ховатися під маскою нікчеми. Цей світ вцілів завдяки їй. Вона врятувала мене, тепер я врятую її.

— Але як? Нам залишається лише чекати на диво.

 — Допомога прийде. Але не від людей.

 — Від кого тоді?

— Побачиш. Коли це станеться, ти зрозумієш, ким я є насправді й чого мені вартує її життя. Ти дав їй шанс, і тепер я твій боржник. Більше не бійся смерті — її тілесне втілення стоїть перед тобою. Нехай тепер смерті бояться ті, хто скривдив її, адже я йду по їхні душі.

Чоловік відступив на крок, дивлячись на мене з острахом.

 — Та хто ти такий?

 — Уособлення того, в чиїх руках зосереджена влада над цим світом!

Я промовив це впевнено, хоча глибоко всередині відчував гіркий присмак іронії. До тієї миті, поки одна-єдина ракета відмовилася підкорятися моїй волі, я вважав себе всемогутнім. Тепер я знав: ким би я не був, якою б могутністю не володів, перед лицем випадковості я можу виявитися таким же безпорадним, як і будь-який смертний.

— Я не розумію… про що ти кажеш? — пробурмотів він.

— Скажи, як мені до тебе звертатися?

— Ерік. Просто Ерік.

Я — Кайден, уособлення самого Фенікса, той, хто прирік світ на муки заради його порятунку.

Я подивився йому в очі — серйозно й відкрито. — Еріку, ти хочеш побачити світ за межами цих стін? Світ, де не треба щодня думати про виживання у гнилій системі Федерації? Світ, де панує спокій, а люди живуть у гармонії з природою? Своєю відвагою ти довів, що справді гідний такого життя.

— Якщо ти такий владний над усім, чому не забрав цю дівчину туди, де панує мир, замість того щоб прирікати її на смерть?

Слова Еріка вразили мене, ніби меч у груди, зупинивши будь-яке логічне виправдання, бо я усвідомлював свою помилку — таку ж людську, як і всі інші. Навіть Бог, здавалось би досконалий, міг усвідомити помилку, якої не мав допускати. Ця усвідомленість роз’їдала мене зсередини, бо істина завжди важча за заперечення.

— Я не знаю, яка в тебе в голові «вавка», Кайдене, — Ерік гірко всміхнувся, не припиняючи боротьби за життя дівчини. — Але якби твій ідеальний світ існував і я мав вибір — зануритися в нього чи лишитися тут, я б обрав останнє. Тут люди позбавлені надії. Їм потрібен хтось, хто витягне їх із лап смерті, хто просто протягне руку. Тому я борюся щодня, надаючи допомогу тим, на кого владі байдуже. Федерація була приречена від самого початку існування. Вціліла еліта не хотіла ні воювати, ні працювати. А коли з’явилася технологія «двохсотих», вони зрозуміли: можна наштампувати собі рабів. І не просто рабів… Хочеш, розповім тобі таємницю, якої не знає навіть сам народ Федерації?

Кіра ще була при тямі й чула кожне слово. Вона безсило лежала, поклавши голову на коліна Еріка, намагаючись впіймати кожен ковток повітря. Коли вона слабко простягнула до мене руку, я миттєво перехопив її пальці.

— Тримайся, — прошепотів я, стискаючи її долоню. — Допомога буде скоро. Я обіцяв тобі: я витягну тебе навіть із того світу.

«Я лежала зі страшним болем у грудях. Відчуття, що я стікаю кров’ю, було мені знайомим, але обіцянка Кайдена дала мені надію. Я відчувала — він щось задумав. Він знав, як мене врятувати, тому я з останніх сил чіплялася за свідомість. Він вірив у мене, і я не могла його зрадити. Вимовити бодай слово було неможливо, тож я просто взяла його за руку — знак того, що буду з ним до кінця».

— Розкажи мені все, Еріку, — мій голос став холодним. — На які ще цинічні вчинки здатна Федерація?

— Щоб було кому воювати, вони копіюють пам’ять і свідомість помираючих, переносять їх у нові тіла й стирають «зайві» фрагменти минулого. Вони хочуть, щоб «двохсоті» вважали себе лише програмою, штучними істотами без душі. Але це не так. Створити плоть — просто, а свідомість — ні. Вони лише навчилися перехоплювати душі на межі небуття.

— Ця технологія не їхня, — відрізав я. — Як би дивно це не звучало, вона була дарована мною людству. Так само, як Прометей у міфах приніс людям вогонь — символ світла й знання, — я передав їм інструмент, здатний змінити світ. Але дари завжди несуть із собою відповідальність — адже світло може як освітлювати шлях, так і спалювати.

— Можливо. Але правда тих, хто працює на верхівку Федерації, ще страшніша. Вони виловлювали вцілілих людей, силоміць відбирали свідомість і стирали пам'ять. Робили все, аби ті вважали, що створені лише для одного — працювати, поки еліта насолоджується життям. Для виживання потрібні ресурси, а працювати ніхто з «вищих» не хоче. Тому вони знайшли рішення: навмисно пошкодили ДНК «нижчих», аби відрізняти їх від «вищого сорту». Такі люди мають неприродний колір волосся — сірий, червоний, або рідкісний блакитний...

— У людській природі немає таких пігментів, — зауважив я. — Як вони цього досягли?

— У людини — немає, а в природі — є. Вчені змогли забарвити саму сутність ДНК. Створили нові тіла з дефектом, щоб кожен бачив: перед ним не людина, а власність Федерації.

Раптом гучний шум за дверима бункера змусив Еріка здригнутися. Я зрозумів: допомога прибула. Коли я відчинив важкі герметичні двері, на порозі стояли лікарі Федерації. Легіон не став церемонитися — дрони просто вихопили їх із операційних, «за шкірку» притягнувши сюди. Машини не могли вилікувати Кіру, але вони могли змусити людей це зробити. Моя авіація пробилася крізь заслони, висадила десант і захопила найкращих фахівців для порятунку Кіри.

— Я, мабуть, сплю... — перелякано прошепотів Ерік, дивлячись на дрони Легіону. — Ми всі помремо.

— Не кричи, — промовив я. — Ти у мене в боргу, і ніхто до тебе не доторкнеться. Я ж попереджав, хто я.