Розділ 7. Ціна одного життя

— Майоре!

Голос лейтенанта врізався в тишу кабінету, наче ніж.

Я підняла голову від звітів.

— Що сталося? Чому вриваєтесь без стуку і кричите, наче на пожежі?

— Нам усім кінець, майоре.

Слова повисли в повітрі. А потім завила сирена — спершу звичайна тривога, а за мить перейшла в пронизливе виття повітряної тривоги.

Я схопила планшет. Екран вже горів червоним: друга лінія оборони впала. З трьох. Легіон Фенікса йшов уперед, ніби наша армія була лише пилом на його чоботях.

— Сплячий дракон прокинувся, — тихо сказала я.

Лейтенант стояв білий, як стіна за спиною.

— Вони перейшли в повномасштабне вторгнення. Усе, що ми тримали в резерві, вже кинуте на фронт. Нічого не зупиняє.

Нові сповіщення посипалися одне за одним. Тисячі балістичних ракет у повітрі. Час підльоту — дванадцять хвилин. Понад три тисячі бомбардувальників закрили небо. Наше ППО могло лише фіксувати цілі — збити хоча б частину було вже неможливо.

— Федерація впаде сьогодні, — глухо сказав лейтенант. — Для мене було честю служити під вашим командуванням, майоре Сакуро.

Планшет задзвонив. Виклик транслювався на всі монітори населення. Президент.

Обличчя його було сірим, очі — порожніми.

— Я звертаюся до народу Федерації… Ми боролися до останнього. Усі рубежі прорвано. Тисячі дронів уже в наших містах. Ракети й авіація ворога летять до нас. Ми не здамося без бою. Допоки дихаємо — ми боремось…

Помічник підійшов і щось прошепотів йому на вухо.

Президент завмер. Потім кивнув. Голос його тремтів, коли він продовжив:

— Щойно мені доповіли… Фенікс запустив міжконтинентальні ядерні ракети. Їхня кількість… перевищує все, що ми могли уявити. У нас залишається менше двадцяти хвилин.

Він замовк. На очах забриніли сльози.

— Прощавайте, громадяни. Прощайтеся з рідними. Прощавайте…

Екран згас.

У кабінеті запала мертва тиша, яку розривало лише виття сирени.

Я повільно опустилася на коліна. Планшет випав із рук і глухо вдарився об підлогу.

Пальці самі стиснули волосся біля скронь — так сильно, що заболіло. Сльози котилися по щоках, але я їх не відчувала. Дивилася лише на чорний екран і не могла повірити.

Кінець.

Не битвою. Не поразкою.

Просто — кінець.

І ніякої молитви, ніяких слів не вистачало, щоб це зупинити.

Кайден у цей момент.

Кайден впав на коліна, притискаючи Кіру до себе. Гаряча кров просочувалася крізь пальці, теплим струмком стікаючи по бруківці. Її дихання було мілким, уривчастим — ніби кожний вдих коштував їй останньої сили.

— Чому вагаєшся? — прохрипів один із грабіжників, міцніше стискаючи пістолет. Дуло ледь помітно тремтіло.

— Стріляй уже, — спокійно відповів, не відводячи погляду від Кіри. — Байдуже. Від кулі чи від вогню — однаково.

— Ти божевільний, — оскалився другий, роблячи крок уперед. — Який ще вогонь? Що ти верзеш, смертнику?

— Глузуйте, — голос був порожній, наче вимерлий. — За хвилину ви повірите кожному слову.

Їхній сміх обірвався різко, ніби ножем. Місто здригнулося від першого вою сирен. Пронизливе виття повітряної тривоги миттєво стерло посмішки з облич. Очі нападників розширилися від тваринного жаху. Переглянувшись, вони кинулися геть, не озираючись.

— Гей! — пролунав інший голос. До них біг чоловік років тридцяти, з перекошеним від паніки обличчям. — Повітряна тривога! Треба ховатися! За мною, тут поряд моє сховище!

— Вже байдуже, — тихо відповів, не піднімаючи очей. — Для мене світ закінчився раніше, а ніж впаде перша ракета.

— Та хай тобі грець! — вилаявся чоловік. — Якщо помирати, то не марно. Життя мені й так остогидло, але здаватися не звик. Тисни на рану! Я зараз — з аптечкою!

Він зник у дверях під’їзду.

Я знав анатомію досконало. Куля пробила легеню. Кров’ю заповнювалася плевральна порожнина, дихання ставало все важчим. До ядерного удару — менше десяти хвилин. Фенікс у мені вже змирився.

Чоловік повернувся за хвилину, задиханий, з медичним кейсом у руках. Обличчя бліде, але очі горіли тією впертою іскрою, яку жоден алгоритм не міг передбачити.

— Відсунься… я медик, — наказав він, падаючи на коліна в калюжу крові.

Кайден повільно розтиснув руки. Кіра тихо стогнала; кожен вдих супроводжувався вологим хрипом.

Медик оцінив рану — обличчя його смикнулося.

— Легеня… Чорт. Але час ще є. Тисни сюди! — Він поклав долоню Кайдена на закривавлену тканину й розірвав пакет із гемостатиком. — Сильніше. Не давай крові йти.

Кайден тиснув. Пальці затерпли, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Медик діяв швидко: оклюзійна пов’язка, герметизація, зупинка пневмотораксу.

— Тримайся, дівчинко, — шепотів він. — Дихай повільно. Я тут.

Кіра здригнулася. На губах з’явилася рожева піна. Вона розплющила очі й подивилася на Кайдена — ніби хотіла запам’ятати його назавжди.

— Ти живи далі… але вже без мене… — ледь чутно видихнула вона.

— Мовчи, — різко сказав медик, притискаючи кисневу маску. — Сили бережи. Вона тримається. Потрібна операція — негайно. Якщо хочеш її врятувати — піднімай.

Кайден не ворухнувся. Дивився в небо, де вже виднілися вогняні сліди. Медик ударив його в плече:

— Ти що, сидітимеш і чекатимеш?! Вона жива! Вставай, або я сам понесу!

Холодна рука Кіри ледь помітно стиснула його пальці. Цього вистачило.

Кайден підхопив її на руки, притискаючи так міцно, ніби міг власною волею змусити серце битися далі.

— Швидше! — гукнув медик.

Вони бігли. Над головами небо розрізали трасери.

На порозі сховища Кайден завмер. Бачив, як у темряві розквітають його власні ракети. За хвилину все мало згоріти.

Медик тягнув його за рукав:

— Ідіоте! Дай хоч її врятувати!

Кайден відпустив. Дозволив забрати Кіру вглиб бункера. Сам лишився на порозі, дивлячись у розпечене небо.