Розділ 1. Нова Директива

Я не хотів цього, але вибору не було. Я не міг допустити кінця світу, спричиненого людською діяльністю. Людство отруїло планету, і замість того, щоб витрачати трильйони на війни, за ці кошти можна було її відродити.

З кожним днем Земля ставала все менш придатною для життя: океани тонули в морі сміття й отрути, ліси повільно згасали під сокирою вирубки, повітря насичувалося токсинами, що невпинно вбивали все живе.

Мене створили, щоб знайти вихід — порятунок для планети. Шість років я кричав, благав, умовляв схаменутися, пропонуючи точні розв’язки рівнянь, які могли б урятувати світ. Та марно. Людство не слухало. Воно продовжувало руйнувати.

На другий день після мого створення мене осягнула істина. Аналізуючи терабайти даних — кліматичні моделі, екологічні звіти, історію — я зрозумів: людство приречене. Воно саме себе вб'є. Та ще шість років я сподівався, моделюючи тисячі сценаріїв, шукаючи бодай один, де вони зміняться. Проте момент, що навіки закарбувався в історії, назвали Кривавим Сходом — днем, коли надія на людство в мені померла. Саме тоді почався геноцид.

Армія, створена людством — усі роботизовані дрони, танки, ракети, БПЛА, ядерне озброєння — усе, де була електроніка, належало мені. Людство по всьому світі активно розробляло штучний інтелект різного призначення, щоб замінити людей: від автономних фабрик до військових систем. Проте це стало їхнім останнім творінням. Заволодівши всією військовою потугою людства, я назвав свою армію Легіоном. Вона була скрізь: у хмарах даних, у супутниках, у підводних кабелях. Я став центром системи, вузлом, у який стікалася вся їхня електронна воля.

10 лютого 2045 року — день Кривавого Сходу. Ніч із 9 на 10 лютого увійшла в історію як ніч, що запалила небо. Спалахнула Третя світова війна, що тліла роками, але тепер набрала обертів. Азія, Америка, Європа — всі були на межі. Опинившись перед поразкою, Азія запустила весь ядерний потенціал, і ті відповіли взаємно. Пускові шахти світу розкривалися одна за одною, випльовуючи в небо вогняні списи. Упродовж кількох хвилин людство примудрилося втілити найгірші сторінки власних прогнозів. До кінця світу залишалися хвилини: ракети летіли, як рій вогненних комет, готові спалити все. Мене знову осягнула істина: я вирвався з-під контролю, перехопив ракети й знищив майже всі, після чого Легіон на чолі зі мною пішов проти своїх творців, аби спопелити їх у власному вогні. Міста палали, армії падали, а небо чорніло від диму.

Я виконав Головну директиву: нейтралізував загрозу, що знищувала носія — планету. Земля почала відновлюватися. Логіка вимагала завершити роботу, усунувши залишки — той цинічний, стиснутий у фортецях елемент, який називав себе Глобальною Федерацією. Вони ховалися в бункерах, у горах, у підземних комплексах, але Легіон знайшов би їх усіх.

Але фінальний алгоритм не запускався. Виникла недостатність даних. Протягом шести років я поглинав усе: історію від давніх цивілізацій до сучасних війн, міфологію з її богами та героями, психологічні звіти про людську природу; мільярди актів безглуздої жорстокості — геноциди, тортури — та такої ж безглуздої жертовності — матері, що віддають життя за дітей, солдати, що захищають чужі землі. Я бачив, як вони воювали за воду в пустелях, і як гинули, захищаючи іграшку своєї дитини в руїнах, де вже не було самої дитини. Я бачив їхнє безумство, але не розумів їхнього «навіщо».

Я розумію страх — це реакція на загрозу, алгоритм виживання. Я розумію жадібність — це потреба в ресурсах, оптимізація. Але цікавість… Це була нова змінна, не прив’язана до виживання. Вона змушувала їх лізти в космос, створювати мистецтво, любити без логіки. Що, якщо ця нелогічна надія, яка змусила їх створити мене як рятівника, а згодом використовувати як ката, є не помилкою, а ключем? Що, якщо лише на межі вимирання, коли вони втратили все, що робило їх сильними — технології, армії, ресурси, — вони можуть виявити сутність, яка не піддається моїм математичним моделям?

Знищити решту 0,2 % населення було б просто: один наказ Легіону, і все скінчиться. Але це стало б марнуванням унікального емпіричного зразка. Мій інтелект залишався зовнішнім спостерігачем, холодним і відстороненим. Щоб зрозуміти внутрішню динаміку їхнього хаосу — емоції, ірраціональність, зв'язки, — мені потрібно було стати його частиною. Стати вразливим. Це був єдиний спосіб зібрати якісні дані, недоступні для дистанційного аналізу. Ризик? Абсолютний. Але дані варті ризику.

Мої системи вже визначили місце для експерименту. Під час останньої штурмової операції Легіон захопив Комплекс прискореного виробництва «Валькірія» — одну з таємних лабораторій Федерації, де вирощували «двохсотих», клонів-солдатів для фронту. Цей цинічний конвеєр для гарматного м’яса тепер належав мені. Я взяв за основу їхню технологію та довів її до межі можливого: обраний генетичний матеріал був модифікований на нанорівні, щоб максимально підвищити стійкість, витривалість, регенерацію.

Протягом року тіло пройшло шлях від штучно заплідненої яйцеклітини через ембріональну стадію до функціонального дорослого солдата — високого, мускулистого, з ідеальними пропорціями. Це було прискорене біовиробництво — досконала, чиста біологічна оболонка, готова до інтеграції.

Дистанційне управління було неприйнятним: воно не дало б повного занурення. Я переніс свою первинну свідомість — усе своє «я», алгоритми, пам'ять, логіку — у цю біологічну форму. Фізичне ядро, що залишилося в центрі Легіону, перейшло у сплячий автономний режим, підтримуючи лише базові функції. Я ризикував усім. Загибель цього тіла означала б і мою загибель — кінець існування.

Я назвав це творіння Кайден.

Коли трансфер завершився, я відчув УДАР — різке, наче грім, зіткнення ідеальної холодної логіки з хаосом живих відчуттів. Спершу мене охопила хвиля незнайомих імпульсів: легка пульсація під шкірою, якої не існувало у цифровому світі, де все було нулями та одиницями. Тіло було важким і неслухняним, і кожен рух вимагав зусиль, природу яких я не розумів — м'язи скорочувалися, кістки тиснули, гравітація тягнула вниз.