Там ,де чути крики, де панує вічна біль!

Там, де сини і батьки віддавали себе у жертву, на вічний упокій.

Там ,де земля тремтить і кров тече рікою, де лежать сотні бездиханних тіл.

Там танцює вона, вся у чорному і звуть її - Війна.

У людських серцях вона жила. Годувала себе їхнім гнівом, втомлювала спрагу їхньою жорстокістю… В ті дні, вона раділа. Причиняла біль серцям людськім. Показуючи свою грізну силу. Через, що у кожному народі і з пострахом вимовляли її ім’я. А зі сльозами і болем в серці, згадували її приходи...

Одного дня на полі бою, де бурлило гнівом, ненавистю, болем, побачила війна хлопчину, який марширував на зустріч їй безстрашно.Війна хотіла його при лякати, причинити йому, смертельний біль, але не змогла і близько підійти до нього.

- Хто ти? Чому твоє серце, наповнене таким болем, що мені не видима з первовіку, від появи першої людини на цій землі?

- Не болем воно наповнене, а любов’ю. – відповів їй юнак.

- Любов’ю? Ха – ха – ха… Ти що, дурачок!... Наклонися, упади ниць, переді мною! Схили своєї голови, до ніг моїх… Принеси мені у дар, своє серце! А я, тобі, взамін дам усе, що забажаєш: золото, срібло, усі дари земні. Я дам тобі увесь цей світ! Ні один ворог тебе не переможе, я завжди буду з тобою, на кожному полі бою. Прихились лише, до моїх ніг.

- Я перейшов таку далеку дорогу, не для того, щоб склонитись перед тобою! Я, бажаю лиш одного, щоб ти більше не губила стільки душ, щоб ріки крові не наповнювали океани, щоб не лунав в далечині жалобний материнській плач. Тому то стану, на твою дорогу. Не дам, причинити більше болю.

- Хммм... І як ти зупиниш мене? – запитує війна. Доки хоч одна жива людина, яка має в собі ненависть чи гнів, доти я жива. Я не переможна і ти, це знаєш! Це я, вирішую, де буде проливатись кров, де .... 

Юнак схопив в ту мить, Війну за руку, підніс її до свого серця. Війна завмерла на секунду.
По її щоках стікали сльози. Уперше, за тисячу століть відчула біль. Її серце жалось і у грудях застучало.

- Я знаю, хто ти є, Війна... Тому прошу тебе, зніми свого чорного, закривавленого плаща і зодягни на тіло, білого вісону. Відкинь свій меч, закривавлений та візьми, до руку посох миру. Зніми з шиї, своє намисто з черепків і зодягни на голову золотого вінця. Пробач синам Каяна, за страшний батьківській гріх.

Мені відомо, як ти кохала Авеля, як покидала ти райські сади, заради нього, як на лугу кожного дня зустрічала, даруючи аромат тисячі квіток, як що ночі його оберігала і від хижих звірів захищала, злі сни, ти відганяла, дарувала їм лиш любов. І також знаю, як Авель тебе кохав. Він щодня мчав на той самий луг, пасти свою отару і відчути, ще раз запах квітів, яких ти дарувала, тільки лиш йому одному.

Також через бекання овечок, доносились з вітром ваші голоси. Стільки раз, він клявся у любові, а по ночам все чекав до пізньої зорі, твого приходу. Де ви разом у снах танцювали на балах, покоряли ви вершини і літали в небесах. В ту мить, ваші серця палали вогняним коханням і здавалось, що немає їм кінця.

Але, в одну і з таких ночей, прийшла страшна  біда... В ту холодну, мокру, темну ніч, Каян витягнув ножа і встромив у свого брата.

Холодне, тверде і не живе пробило б’юще серце.

В ту ніч померло два серця, одне на лежало Авелю, а друге тобі - війна.

Війна упала на коліна, стиснувши серце обома руками. По обличчі стікали рясні сльози, розбиваючись об мертві квіти.

Війна закричала.
- Авелю! Авелю! Коханий мій! Віддавши свого духа уже на вік.

Тепер лежить бездиханне її тіло, серед лугу. Серед того лугу, де колись дарувала коханому, запашний аромат квітів. На тому самому лугу, де Авель клявся у любові їй навіки.
Тепер усе тут мертве, усе залите кров’ю і сотні бездиханних тіл, навіки лежатимуть до в кола.