1

За вікном - пізня осінь, дрібний, холодний дощ обриває останнє сухе листя з мокрих дерев. 

Найліпша погода для кота-філософа. Нехай люди розмірковують про осінню нудьгу, або навіть депресію... Я вас благаю, мої любі, яка депресія може бути під моїм улюбленим картатим пледом? 
Не моя провина, що люди змушені йти в таку невеселу погоду по своїх безглуздих справах. Брали б приклад з мене, або б впадали в сплячку до весни. Як то кажуть, заздріть мовчки. 

За останній час в моєму житті сталися значні зміни. Я впевнений, що вам усім буде цікаво дізнатися про них. 

Спочатку про сумне. Не знати мені тепер радощів батьківства. І ось як мені тепер з цим жити? Чи точніше, без цього. Я так довіряв своїй хазяйці, а вона зі мною так вчинила. 

Хоча, звичайно, я їй і вибору не залишив. А що поробиш, я люблю лежати на теплому балконі й мене не цікавить, що ніч, зима та холодно. Раз мені так забажалося, то усі бігом встають й відкривають мені той клятий балкон. Ну, а я потім там мерзну й вимагаю випустити мене назад. Й так повторювалося по декілька разів за ніч. 

Першим здався чоловік хазяйки: відправив мене та хазяйку на кухню. Ось тоді я й оцінив її до мене ставлення. Удвох ми якось влаштувалися на кухонній кутовій канапці. Хазяйка в мене пані апетитна, але все ж таки помістилися разом. 
Так тривало не одну ніч. Ха, я ж вдень спокійно відсипався в усіх позах на заздрість людей! 

І хазяйка моя віднесла мене до злих людей у білих шкурах. Ось вони й є головні злодюги! 
Довго розповідати, як мене там мучили. Та й я був без несвідомий. Так ці поганці й скористалися нагодою. Ще й довелося кігтьми неабияк попопрацювали, хоча зі своїми людьми я так не поступаю. 

Ось головне тут слово - "своїми". І тепер я вважаю це одним з головних своїх принципів. Ось хазяйка моя - своя, по іншому не скажеш. Чоловік хазяйки - він теж свій, але не так, як вона. А що поробиш, смаколики мої улюблені у будинку з'являються завдяки ньому.  
Я ж раніше думав, що той, хто мене годує, той і забезпечує постійне постачання курячої печінки та сердечок до моєї миски. З'ясувалося, що це не так. 

Чоловік хазяйки ще найбільший і найтепліший у будинку. Ну прямо, як обігрівач. Ось я й гріюся на ньому.  Нічого особистого, тільки життєва необхідність. 

Є ще й син хазяйки. Вважатиму його "умовно своїм". У нас з ним несумісність якась. Ти диви, до кімнати до нього не заходь, шпалери не обдирай, в іграшки не залазь. А потім ображається, чому я до нього не приходжу, й не мурчу. Й вириваюся від нього, кличу на допомогу хазяйку. А кігті все одно не можна випускати! Тому що свій, хоч й умовно. 

Після одного з таких галасливих вечорів хазяйка стала нею офіційно. Як саме? Її син, злий на мене, зхопив мене в оберемок й сунув в руки своєї матері зі словами: "Все, забирай його. Дарую! Він твій"! Й казав ще, що хазяйка, тобто його мати, любить мене більше, ніж свою сім'ю. А я хіба не член сім'ї? Я - член. Хоча я якраз й був подарунком сину на день народження.  
І те, що щодня вона говорить "киця" та "котя" не означає особливої до мене прихильності. Просто мене можна безкарно обзивати дитячими словами, а дорослого чолов'ягу  та образливого підлітка - ні. Вони ж не знають, як мені неприємно чути, що нинішнє ім'я моє - Річард зменшили до слова "Киць". Ображають.... 

Ха, безглузді люди. Звідки їм знати, що хазяїв я себе вибираю виключно сам! Хазяйка для мене із самого початку була головною людиною.  
Ще коли везла мене до себе додому крихітним котеням. В таксі, на сидінні біля людини, що управляє тією страшною машиною. Я з переляку почав плакати й намагався від неї втекти. А вона мене всю дорогу пестила та заспокоювала. Я її навіть мурчанням обдарував. 
Потім я познайомився з іншими людьми цього будинку - з чоловіком і сином хазяйки. Так, вони теж були непогані, але моє серце вже завоювала вона. 
Спочатку з хлопчиком я не мав конфліктів, але йому не подобалося, що я грався занадто активно його іграшками та не хотів бігати за паличкою з червоним вогником. 

Також люди спочатку закривали мене в кімнаті підлітка, коли йшли з будинку. Я плакав й звав на допомогу, потім намагався звільнитися. А далі, як мені здалося, хтось підказав мені, що можна кігтиками спробувати двері відкрити. Відразу це не вийшло, але після декількох невдач все було добре. І не важливо, що сліди кігтів залишилися на шпалерах. А не треба було мене закривати самого в кімнаті! 

Ну, й звичайно ж, син хазяйки знову на мене розсердився за шпалери. Й почалися сварки з ним. 

Під час одного з таких конфліктів з нерозумним підлітком закінчилося все тілесним покаранням для мене! (сором і ганьба) 
Я просто не хотів сидіти у нього на руках, включати своє фірмове муркотання. Бо не гідний! Хазяйка прибігла та із сльозами на очах почала благати його не мучити котика. Забрала. І я був в центрі уваги, хоча в той раз мене це й не потішило. 

А як це могло б потішити? За свої попередні життя я засвоїв, що головне призначення моє - умиротворяти, надихати й створювати атмосферу загального затишку та тепла. А яка тут тепла атмосфера буде, якщо я постійно повинен ховатися від малолітнього провокатора! 

Була дещо, що спричинило напруення атмосіери у будинку моїх людей. У своєму іншому існуванні мені доводилося зустрічати злих й не дуже мешканців людських приміщень. Як ви, мабуть, пам'ятаєте я їх називав "сусідами". Люди добрих таких істот називають "домовиками". Хоча точніше сказати, менш злих, ніж інші, що отримали від мене назву "злидні". 

З домовиками я намагався завжди взаємовигідно співпрацювати. Якщо домовик хазяйнуватий, то у кота в мисці місце для смакоти завжди знайдеться. Нехай він капосний, та проте з ним не голодуватимеш. 

Хоча багато всього я вам можу про свого нинішнього сусіда домовика розповісти.  
Сподіваюся, що він не прочитає мій шедевр, а то щось мерзенне в голову йому прийти може. 

Ось наприклад, він сідає в спальні на самий верх вбудованої шафи з дзеркальним дверима й починає мене дражнити шматочком ковбаски. 

Я намагався пояснити усю глибину моєї аристократичної натури, не сумісної з плебейською ковбасою. Ось печінка – це зовсім інша справа! 

А він все сидить й маше в мене над носом самим цим звабливо пахнучим шматочком. Я героїчно тримаюся з останніх сил, а потім не витримую й намагаюся провчити цього селюка. Ну й ще забрати ковбасу. 

Я стрибаю вгору на шафу й, на жаль, пролітаю повз ковбасу, жаль – мій та злісний регіт – «сусіда». 

Добре, люди не чують цей мерзеннний регіт. Хоча, бачать мою ганьбу, коли я несподівано починаю стрибати на дзеркальні двері шафи. Чоловік хазяйки починає за мене хвилюватися. Кричить, щоб вона терміново мене забрала від шафи, поки мене дзеркалом не прибило. 

Ну, забрала й що? Допомогло? Та Боже ж мій, не смішіть мене. Потрібна мені та ковбаса в мерзенній лапі такого капостного «сусіда»?! 

Так, з'ясувалося, що потрібна, бо голос шлунку виявився слабкіший за голос розуму. Я вчинив ще декілька невдалих спроб в стрибку зоволодіти жаданою здобиччю. 

Й, нарешті, хазяйка була так ласкава й  здогадалася: як мене можна відвернути від домового на шафі. Сердечка курячі в мисці - поза конкуренції. Куди там тій ковбасі! Суцільний холестерин та й годі. 
А зовсім нещодавно моє життя трохи не закінчилося трагічно .  
Хазяйка щось смачне варила своїм самцям, хоча могла б й про котика потурбуватися. Хоча вона думала, звичайно, що "котя" й так буде задоволений, коли побачить кухонне підвіконня, вільне від цих огидних вазонів. Так вона ще й надумала вікно кухонне навстіж відкрити й піти до кімнати. Про квіти свої вона, звичайно ж, подумала.  
А про мене хто подумає, ну, не я ж сам повинен був цим займатися! 
Могла ж додуматися, що я люблю сидіти на підвіконні та дивитися у вікно! А якщо вікно відкрите, я обов'язково в нього постараюся вилізти!  
Добре, чоловік її з мізками, не як вона. Прийшов й вчасно мене дістав, що майже вивалився з останнього поверху та прямо на водостік. Він дуже жваво змалював хазяйці, від якої долі мене врятував, нехай навіть майже відірвавши при цьому мій прекрасний хвіст. 

У цей момент я перший раз почув злорадний регіт не лише одного домового, але ще якесь мерзенне, не побоюся цього слова, іржання. На самій верхівці кухонної шафи, якраз біля непрацюючої витяжки, сиділо щось сіре, в піжонистій кепці й прямо таки завалювалося на спину від реготу. Я спочатку вирішив, це мого доброго сусіда так перекосило від невдалих млинців хазяйки. 

Але ні, млинці були ні до чого. Й домовик якось несподівано збентежено сидів на своїй полиці іншої кухонної шафи, поряд з печивом, підношенням хазяйки. 

- Йошкин кіт! - гнівно закричав я. -  Це що за нова нечисть в підконтрольному мені будинку?! А ну відповідай! 

- З чого це я повинен тримати звіт перед якимось недобитим вовняним мішком?! Ну, злидень я ! Задоволений? Тепер я тут головний! А захочу, так ще й інших таких же злиднів приведу сюди! Пороху в тебе проти мене не вистачить!  

Із злиднями  жити мені мирно ніяк не виходило, навіть при усьому моєму пофігізмі. А як, скажіть на милість, можна їх взагалі терпіти?! Якщо в будинку замість тиші, затишку й смачних пахощів тільки що наготованої їжі - тільки скандали й порожня котяча миска. 

Я замислився про те, як в найтерміновішому порядку вигнати з будинку цього лиходія - злидня й, найголовніше, не допустити у будинок нових таких же, як і він. 

Ось тепер і прийшов час визнати свою неправоту, хоча вголос я це не скажу. Нехай не  сильно гонор свій виказує! Я все скаржився на своє нудне й одноманітне життя, та на вічні конфронтації з домовиком! Визнаю (тільки не вголос), був не правий. 
Мій старий добрий сусід домовик запропонував свою допомогу у вигнанні. Призвав до об'єднання, так би мовити, сил Світла та Добра проти Пітьми. Так, схоже, він знайшов у хазяйки в шафі книгу її улюбленого професора Толкина.  
Я запропонував доки не використовувати радикальні методи автора цієї товстої книги, а звернутися до першоджерела, так би мовити, - до усної народної творчості. Казки, легенди, перекази про колишні часи й досвід поколінь, домовків-дідусів, що вчили розуму своїх капостних внучатат-домовят. 

Сусід з азартом почав вивчати "матчастину". Навіть довелося покликати домових, що живуть неподалік. Пізно вночі мене урочисто запросили на нараду доброї нечисті, яка була присвячена темі вигнання злиднів з підконтрольної території. 
Нарада, як ви вже здогадалися, проводилася в шафі в спальні. І, нарешті, мені дозволили проникнути в шафу без попереднього злому його за допомогою мого лоба. 

Шановні делегати поставили на розгляд наступні класичні досконалі методи класової боротьби з ворогом, тобто злиднєм, до повного його знищення. На словах, звичайно, все так добре, а на ділі. Ну гаразд, дивитеся далісамі. 

Метод номер раз. Викликати ворога на відверту розмову з розпиттям міцних напоїв. Після доведення злидня до стану "нестояння" миттєво схопити його, зв'язати й засунути всередину спільно спустошеної заздалегідь пляшки. Спільним розпиванням напоїв передбачалося зайнятися моєму ддомиуку, як особі, непоміченій в конфлікті. Мені ж відводилася роль "першого хлопця на селі", тобто спробувати запихнути злидня у вузьку шийку пляшки. Я запропонував запозичити у хазяйки літровий термос. 

В результаті, цей варіант був повністю забракований через те, що сусід відмовився виступити в ролі головного героя-алкоголіка. Роки, так би мовити вже не ті, як і печінка. Довелося терміново винаходити альтернативний шлях. 

Итак, варіант номер 2. Виманити злидня на нейтральну територію і, як би, між іншим, запросити його з собою прогулятися чимдалі від будинку й ворога там і залишити. Тут усю організацію мені треба було брати на себе. Й виманити, й заманити, й самого злидня залишити далеко від цивілізації. 

На словах, знову ж таки все красиво і доладно звучить, а на ділі. По-перше, я будинок цей в цьому своєму котячому житті покидав тільки усередині переніски-будиночка. Тут, швидше за все саме я й не знайду дорогу додому. Та не факт, що злидень наївно за мною ув'яжеться. А ще він може, в помсту, привести ще одинадцять своїх "колег", так би мовити. Він цим і погрожував. 

На цьому класичні методи вигнання закінчилися. Я не братиму до уваги зовсім вже екзотику: засунути злодія в дубову бочку, щільно закрити усі щілини й викинути до найближчого водоймища. А бочку де узяти в мегаполісі? І чим щілини закрити? Смолою, як в першоджерелі, хто оброблятиме бочку? Саме так.  
Та і водойми в моєму місті хотілося б поберегти від такої екологічної катастрофи, як злидень. Їм і так дісталося по життю.  
І, найголовніше, засовувати в тару лиходія хто буде? Знову - я? Несправедливо усе це! 
І, чому тільки домашня нечисть і пухнастий янгол (тобто, я) повинні голови свої прегарні ламати, як вигнати ворога? 
Це люди винні в тому, що злидень так добряче оселився на доручений нам території!  
А більше усіх в цьому провина хазяйки@ Треба було більше цінувати свою сім'ю, і, мене, звичайно ж не забувати. А не займатися всякою мишачою метушнею з таким же розміром доходу. 
Атмосфера доброї сім'ї грунтується на любові, взаємоповазі, підтримці та довірі. А якщо довіри в сім'ї немає один до одного, то тоді у будинок приходить зло. В даному випадку - зло, що має конкретну форму злидня. Якщо вони усі, й передусім вона, працюватимуть над сім'єю, а не шкодитимуть їй, то лиходій сам піде й інших таких, як він, не приведе. 
... Пройшло більше місяця з того пам'ятного засідання в шафі. Хазяйка з чоловіком були вимушені терміново зайнятися своїм спадкоємцем. Правильно, ось і результат мишачої метушні хазяйки! А потрібно було дитиною займатися в такий складний для нього час. Як змогли, це зробили, точніше, коли чоловік її цим зайнявся, а вона сім'єю, то відразу і злидню незатишно у будинку стало. 

І навіть з хлопчиком мені вдалося майже потоваришувати. Захворів він сильно перед самим святом. Шкода його, звичайно, та й гарячий він був, як батарея на кухні. Полікував я його котячими ліками найкращими – мурчанням в обнімку під теплою ковдрою. А що, я теж стараюся для загальної справи! 

Тепер уже й наша черга з домовиком за лиходія злидня взятися старими, перевіреними засобами. Ех, згадаю свої старі витівки в минулих життях. Повеселимося з сусідом! 

… Скоро Новий рік. Я чекаю від наступного року повної перемоги над злом в окремо взятому моєму будинку і сім'ї! 

І вам усім бажаю, щоб дома чекали тепло, добро і любов!