Середа

Ранок середи Ната проводила біля плити, готувала собі на сніданок смажені яйця з сосисками та броколі. Задзвонив телефон, дівчина приклала його до вуха і притиснула плечем.

— Привіт, мамо, — перевертаючи сосиски на сковороді лопаткою, сказала дівчина.

— Привіт, сонечко. Як твої справи?

— Все добре, збираюсь снідати, потім на навчання поїду.

— Мені знов наснилося те жахіття, як нас ведмідь переслідував у лісі. Наталочка, будь обережна. Стільки небезпечних людей навколо. П’яні водії, лихі злодії, гвалтівники. Кожен день в новинах бачу.

— Мамо, не переживай. В мене є янгол-охоронець.

— Сподіваюся. Що в тебе в університеті?

— Теж все добре, залишився останній іспит і все, поїду до вас з батьком погостювати. Як він?

— А, що з ним станеться? Здоровий як бик. Рибалить, горілочку потрошку попиває. Казала йому, зроби мені антресоль, консервацію складати нема куди. Думаєш зробив? Три по п’ятдесят зробив і каже навіщо вона нам, ми взимку стільки не з’їмо, раптом що, у льоху складу. Розлінився на пенсії, немає слів.

— Деякі речі незмінні, це теж непогано, — засміялася дівчина, — Вибач, буду вже бігти щоб не запізнитися, треба ще поснідати.

— Добре, телефонуй, як буде потреба, або просто так.

Ната поклала буханець на дошку і відрізала собі тоненьку скибочку хліба. Вона не любила пережовувати товсті шматки, бо вважала себе не лускунчиком, а тендітною дівчиною, яка не стане набивати повний рот їжі. Поклала першу скибку до тарілки з яйцями і почала різати другу. В цей момент ніж трагічно зісковзнув з буханця на палець.

— Ай! — вскрикнула Ната, — Як недобре.

Кров капнула на дошку. Дівчина стиснула розрізані частини шкіри і побігла шукати перекис водню у домашній аптечці. Знайшла ще пластир з бинтом та надала собі медичну допомогу, як вміла.

— Отакої, гоїтися буде довго, — з сумом констатувала вона.

Швиденько доїла свій сніданок і побігла на зупинку громадського транспорту. До маршрутного таксі стояла довга черга. Коли воно приїхало і відкрило двері, люди почали з поспіхом лізти у вже переповнений транспорт. Ната піднялась на другу сходинку, коли ззаду її штовхнув чоловік. Вона зачепила поручня хворим пальцем і він почав кровоточити.

— Не штовхайтеся будь ласка, в мене палець болить, — обертаючись до чоловіка сказала Ната.

— Це ще квіточки. Проїхалися б ви увечері, в годину пік. Ось де реальний біль, — без вибачень відказав нахаба.

Після цих слів, вона чомусь згадала Тимура, до якого збиралася якраз увечері. Але вирішила не акцентувати свою увагу на цьому неприємному досвіді. Мовчки доїхала до потрібної зупинки, вийшла і попрямувала в університет.

— Сьогодні гарний день, безперечно. Все буде чудово, ні палець ні цей нахаба не зіпсують мені настрій, — підбадьорувала себе.

Пообіді, коли всі справи було завершено, дівчина повернулася додому і прийнялася готуватися до побачення. Не терпіла жодних дрібниць у цьому питанні, макіяж накладала суворо дотримуючись всіх існуючих правил. Світлі тіні на внутрішній куточок очей, темні — на рухливу частину повік. Рум'яна поверх тонального засобу, олівець для губ, щоб підкреслити контури.

— Ба, як час лине, — подивившись на годинник констатувала вона, — Треба прискоритись. Телефон, подарунок, гроші на таксі, наче нічого не забула. Ну все, поїхали.

Ната вийшла на вулицю, зачекати машину на свіжому повітрі. Її увагу привернув білборд з соціальною рекламою проти наркоманії. У поле зору потрапила фраза «Навіщо тобі це?». Дівчина на мить замислилася, в цей момент до неї приїхало таксі.

— Ви їдете? Чи вирішили залишитись? — запитав водій.

— Що? А…так, їду, — невпевнено відказала вона і сіла у машину.

Будинок, біля якого зупинилося таксі був трохи занедбаним, старої забудови. Його парадні двері були обладнанні домофоном, тож Ната здійснила виклик до квартири Тимура.

— Привіт, це я.

— Привіт. Підіймайся сходами, ліфт не працює.

    Двері відчинились і Ната зробила крок у невідомість. Фарба на стінах лущилася, хоча самі сходи були доглянуті. Тимур мешкав на п’ятому поверсі.

— Гарний початок, казала ж мені Мара, одягай кросівки.

Між четвертим і п’ятим поверхом, біля сміттєпроводу сидів навпочіпки чоловік, курив цигарку. Помітивши Нату став робити затяжки частіше. Дівчина мовчки минула його і насторожено прискорила крок.

— Гарний вигляд маєш ззаду, може познайомимося ближче? Постривай, — прохрипів чоловік.

— Вибачте, я поспішаю. На мене чекає мій хлопець, — Ната злякалася, коли почула його кроки позаду, — Тимур, благаю, відкривай швидше, — натискаючи на дзвоник шепотіла дівчина.

Двері відчинилися, але замість полегшення, вона ще сильніше злякалася, на порозі стояв незнайомий чоловік.

— Пробачте, а Тимур тут мешкає? Покличте його будь ласка, — ледве чутно промовила дівчина.

— Це я. А ти Ната? Заходь, почитаю тобі свої вірші, — засміявся чоловік.

— Так, так. І я тобі почитаю, свої, — зареготав другий чоловік, за спиною дівчини.

Ната від розпачу спробувала закричати, але чоловік, що стояв позаду, схопив її і затулив рота рукою. На сходах з’явився молодик, спортивної статури, в руках тримав квадратну сумку для транспортування піци і чек. Зрозумівши скрутне становище дівчини, він звернувся до чоловіків.

— Вибачте, це ви замовляли піццу?

— Ні, — відказав той, що стояв у дверях.

— А мені здається ви. Тримайте! — парубок кинув йому сумку.

Від подиву чоловік розгубився, ловлячи піцу. В цей момент молодик, набираючи розгін, що є сили вдарив по обличчю другого чоловіка, який тримав дівчину. Той впав на підлогу, схопившись за ніс. Парубок, взявши Нату за руку побіг з нею сходами на вулицю. Десь в траві, біля дверей, знайшов ломаку і підпер двері.

— Викликай поліцію, негайно!

— Знов ти?!