Неділя

Не встигли подруги і оком змигнути, як пролетів навчальний тиждень і прийшли вихідні. За давньою легендою, аби побачення Нати вдалося як найкраще, треба було зібратися всім разом і заспівати пісню «Ти ж мене підманула» під бурчання сусідів за тоненькою стінкою. Якщо спів буде голосним та жвавим, а сусіди розлючені, то все вийде. Принаймі так говорила легенда. Тому суботу дівчина провела у співах і танцях.

Ранок неділі видався не таким вдалим. Кур’єр з туфлями затримувався і Ната починала нервувати.

— Не хочеться нагадувати, але я ж тобі казала, — мовила Мара.

— От і не нагадуй. Кожен може помилитися. У житті людини важливі три речі: перша — бути добрим, друга — бути добрим і третя — бути добрим, — наставницько зауважила Софія, — Ната, він встигне, треба трішки зачекати.

У кімнаті запанувала хвилинна тиша, аж раптом її порушив дзвінок у двері. Дівчина схопилася з дивану і побігла у передпокій. Маленькі, тоненькі ніжки вистукували по ламінату надію на зустріч з Тимуром. Серденько билося з ними в такт, а пальці спішно відкривали замок. На порозі з’явилося знайоме обличчя, хлопець який розвозив воду, проте зараз він тримав у руках коробку з туфлями.

— Ти?!

— Панночка, живемо на одній планеті.

— Не ображайся, але минулого разу наша зустріч мені принесла масу неприємностей. Напевно тому я наговорила дурниць, не звертай уваги.

— Не звернув.

— І…вибач.

— Вже забув. Тримайте і перевіряйте, будь ласка, — хлопець простягнув замовлення дівчині.

Ната з натхненням прийнялася оглядати коробку. Бренд був вірний, модель теж. О ні, вона помітила, що туфлі були тридцять сьомого розміру. Зазирнула всередину і впевнилася, магазин переплутав її розмір.

— Тридцять шостий!

— Що?

— Мій розмір тридцять шостий!

— Гарно… ви забираєте?

— Що ти, чорти б тебе схопили, говориш. Привіз мені тридцять сьомий і стоїш посміхаєшся.

— Вибачте, я вас не розумію. Відмовляєтесь?

— Так!

— Добре, я передам менеджеру, — хлопець спакував туфлі і вже зібрався відкривати двері.

— Цікаво, як тобі спиться після всього, що ті накоїв.

— Перепрошую?

— Ти нещастя у людській подобі! Вдруге псуєш мені побачення!

Брови хлопця з подивом піднялися, а з кімнати на крик дівчини прибігли подруги. Софія почала заспокоювати Нату.

— Все, що не робиться — на краще, — перевела погляд на кур’єра, — Дуже вам дякуємо пане. Не звертайте на неї уваги, вона погано спала і не усвідомлює, що каже.

Хлопець мовчки вийшов за двері.

— Ти ба які кур’єри бувають симпатичні, може й собі туфлі замовити, ніколи не вгадаєш де втратиш де знайдеш.

— Дівчата, здається я зараз розплачусь. Знов доведеться переносити зустріч. Я не витримаю такої ганьби. Він не повірить другий раз поспіль у магічну долю туфлів, я б собі не повірила.

— Тому ти підешь у кросівках. Нічого страшного, змінимо трохи твій імідж. Що там в тебе є у шафах? — відкриваючи дверцята промовила Мара.

Першим на очі трапився чорний кардиган. Класика вічна, який би вигляд не приймала, тому він був обережно знятий з вішалки і відправлений на ліжко. Другим у поле зору потрапив гаренький, коротенький топ білого кольору, він підкреслював блакитні очі Нати та доповнював елегантний образ дівчини.

— В тебе є джинси з потертостями?

— Так.

— А сумка-мішок?

— Так.

— Чудово. Тягни сюди.

Перед дзеркалом стояла Ната в світло-блакитних джинсах з кардиганом поверх топу і білих кросівках, виказувала свою незгоду кривлячи носом. Особливе відношення мала до сумки-мішка. Ніколи її не любила, але навряд чи зможе викинути коли-небудь, бо то подарунок батьків.

— Чогось не вистачає. Знаю! Тобі потрібен капелюх, — вигукнула Мара.

— Марно. Мене не оберуть королевою балу.

— З капелюхом будь-кого оберуть.

— Дякую за підтримку, але мабуть потрібно змиритися з невдачею.

— Що будеш робити?

— Зараз щось вигадаю.

Ната дістала телефон і впала на ліжко. Задумливо дивилась на екран, а коли спіймала ідею за хвіст, прийнялася швидко друкувати повідомлення Тимуру.

— Привіт.

— Привіт, люба.

— Ти не проти ще раз перенести побачення? Я не встигла купити тобі подарунок. ((

— Несподівано.

— Це востаннє, обіцяю. Була з ранку в магазині, але те що запримітила вже зникло, хтось поцупив останній екземпляр. Халепа.

— Уникаєш мене?

— Ні, ти ж мій лицар!

— Хе-хе, янгол-охоронець. ))

— Так навіть краще. Останнім часом вдача відвернулася від мене. Якийсь чортиголов переслідує і лукаво посміхається.

— Ти дотепна.

— Іноді знаходить мене осяяння. ))

— Може в середу? Вечеря при свічках, почитаю тобі свої вірші.

    І знову вечір, тихо я зітхаю.

    Шкодую, що не бачу твоїх вій.

    В думках про зустріч наче таю,

    У спогадах малюю образ твій.

— Ти це щойно написав?

— Так.

— Гарно! Як я можу не погодиться після такого вірша. ))

— Домовились! ))

— До зустрічі!

Ната відклала телефон і звернулася до подруг.

— А тепер дівчата збирайтеся, їдемо до торговиська.