Важкий ранок настав несподівано швидко. Хто каже, що може розплющити очі без кави, підло бреше, вважала дівчина. Її обличчя навряд чи виглядало колись ще більш похмурим, ніж зранку. Між нею з Тимуром стояла перешкода — ціла прірва, довжиною в шість буденних днів. Це додавало ще більшого суму.
— Це ж треба було так вляпатися. Хмара знов заллє все дощем. Я ж тобі казала, я ж тобі казала, — кривлялася вона. Неохоче зібрала речі в університет та поїхала на навчання.
Біля корпусу факультета лінгвістики її чекала подруга Софія. Вона мала невеликий зріст і кучеряве волосся, полюбляла філософію.
— Привіт! — махаючи рукою подрузі, сказала дівчина.
— Привіт, Ната! Розповідай, я уважно слухаю.
— Та нема про що розповідати.
— Як це? Я підготувалася, твою улюблену каву принесла, — простягнула подрузі стаканчик з гарячим напоєм.
— Дякую… Розумієш…, — до дівчини підійшла ще одна подруга і перебила її.
— Привіт! Як пройшла зустріч?
— Привіт, Мара. Ну…
— Що?
— Вона не відбулася, — з сумом промовила Ната.
— Я ж тобі казала.
— Ой, Хмара не починай.
— Я — Мара! Білоруською мовою означає «мрія».
— Ось і я про це. Коли ти востаннє мріяла? Невже це погано мріяти про гарного хлопця? Лицаря на білому коні в яскравих обладунках?! Ти тільки хмариш!
— Дівчата, давайте не сваритися. Сталося те, що мало статися, всесвіт веде нас через терни до зірок. Per aspera ad astra! — спроба Софії залагодити конфлікт не мала успіху.
— Я багато мрію, але ж я не дурепа наражати себе на небезпеку! Хто зна який насправді твій Тимур. Може він збоченець, який додав чужі фото до свого профілю. Може він школярик-окулярик…До речі, це ще непоганий варіант.
— Ти мрієш, а я дію! Лицар сам себе не знайде.
— Фото, слушна думка. Давайте подивимось його фото? Відволічімося! — друга спроба Софії була вже кращою.
— Я не проти.
— Я не хочу, сто разів вже переглядали, — відказала Мара.
Ната дістала телефон і відкрила додаток для знайомств. Знайшла галерею фотографій Тимура і показала Софії. На тлі білого авто стояв парубок спортивної статури в джинсах і чорній майці.
— Гарнюня який! — сказала Софія.
— Широкоплечий, чорнявий, як я люблю.
— Хай йому грець, чому ж він не прийшов на побачення? — не втрималася Мара.
— То я не прийшла.
— Ти?!
— По дорозі до нього в мене зламався каблук.
— Ну той що? Обулася б в щось інше.
— Кросівки під легінси? Як ти це собі уявляєш?! Це що лосини? Краще померти.
— Що будеш робити?
— Домовилася про нову зустріч та замовлю собі туфлі.
— Поїхати з тобою до торговиська?
— Дякую, заощаджу свій час, завітаю до інтернет-магазину, — з усмішкою промовила Ната.
— Може краще до торговиська? Всяке буває, кур'єр захворів, зламалася машина в дорозі, хтось поцупив останню пару на складі.
— Купа часу до неділі, встигнуть.
На цьому розмова дівчат закінчилася та почалося навчання. Десь пообіді, коли Ната їхала додому, їй подзвонила мати. Її голос був стривожений.
— Наталочка, сонечко, з тобою все добре?
— Так, мамо. Чому така схвильована?
— Ой, сама не знаю. Наснилося вчора захіття, буцімто ми з тобою до лісу пішли за ягодами і заблукали. Провешталися цілий день, а дорогу так і не знайшли. Ще й ведмідь за нами ув'язався, хай би його чорти схопили.
— Не звертай на це уваги. Краще скажи, тато зараз біля тебе?
— Ні, карася рибалить. Він тобі потрібен?
— Хотіла в нього трохи грошей взяти.
— На що тобі? Може я допоможу?
— На взуття. Туфлі порвалися, не відремонтувати.
— Завтра зранку покладу на твою карту.
— Дякую, мамо!
Півсправи зроблено, міркувала дівчина. Відкрила на телефоні сайт-шоп взуття і почала обирати собі туфлі, щоб довести справу до кінця.