15 Розділ

Я стояла на містку, дивлячись на безкрайній космос.  Я віддала наказ, і мій корабель полетів до планети смітника. Коли я приземлилася, я побачила, що всі пірати були там. Вони святкували. Озирнувшись я побачила зелений сад на місці смітника. Він був таким  гарним таким живим що хотілось залишитись поруч та милуватись ним вічно.

Я йшла садом там були лавки то тут то там ходили люди і я ніколи себе так не відчувала. Такий спокій та мир…

Наступної ж миті я опинилась біля однієї з лавок де сидів чоловік він подивився на мене і я впізнала в ньому свого батька. 

-Але як ти ж загинув!

Він подивився за обрій і усміхнувся.

-Так і є але я завжди поруч.-І він підмигнув а тоді заговорив голосом Варлока- Маріє час прокидатись…

Я розплющила очі та озирнулась. 

-Тобі почали снитись мирні сни ти вже не плачеш і спокійно реагуєш при пробудженні. Я  думаю тобі час прокинутись та потроху почати повертати нам нашого янгола…і якщо чесно мені вже починає набридати за тобою доглядати не уявляю як ти могла доглядати мене весь той час. А я постійно був без тями…

Я усміхнулась згадуючи як притягнула його додому.

-Ти був просто маневром що відвертає увагу. Якби не ти я б напевно зійшла з глузду вже тоді…

Спробувала підвестись але тіло слухалось до біса погано. 

— Я хочу поговорити з всіма піратами, — сказала я, і мій голос був твердим.

Варлок подивився на мене.

-Я не думаю що це гарна ідея… ти надто слабка…

-Я хочу зробити відповідний хід проти Альянсу вони мусять поплатитись за те що зробили! Якщо вже я стала символом для піратів, то дозволь мені використати цей символ, щоб помститись. Альянс буде полювати на нас, якщо вже не полює — сказала я. — Вони не зупиняться, поки не знищать нас. Ми не можемо просто продовжувати грабувати кораблі. Ми повинні об'єднатися. І якщо їм потрібен вогонь я ним стану. 

Варлок дивився на мене довгих кілька секунд.

-Добре але пообіцяй мені одне, коли буде складно ти зробиш один простий рух, обіймеш мене і я віднесу тебе відпочивати. Я не хочу, щоб твоя чергова перевтома переросла в психоз та депресію знову! Ти. Мене. Зрозуміла?

Наступні години пішли на мою реабілітацію та відновлення. Бо як би я не хотіла відзняти відео вже зараз моє власне тіло цього не дозволяло. 

Я дуже схудла а через відсутність нормального харчування всі дії давались дуже складно. Я навіть ложку з вилкою не могла сама тримати.

-Скільки ж я пробула без тями?-Запитала я в черговий раз впускаючи з рук вилку.

-Ну якщо в днях то десь пятнадцять а якщо в годинах то триста шістдесят п'ять годин і двадцять хвилин.-Сказав Варлок дивлячись на мене з під лоба.- Словом ти провалялась овочем дуже довго. Ми могли лише підтримувати твій організм, щоб ти не вмерла від голоду але повноцінно його наповнити не міг жоден апарат. 

Я відклала виделку, що знову вислизнула з моїх пальців, і зціпила зуби від безсилля. Три тижні. Три тижні моє тіло вело війну без мене. Три тижні, поки я блукала в лабіринтах свідомості, Варлок дбав про мене, наче нянька. Його слова, сповнені звичної іронії, насправді приховували глибоку турботу.

— Варлоку, — мій голос був слабким, — дякую. За все. Я не пам'ятаю, як я тебе доглядала, не всі аспекти але я пригадую, як ти мені постійно говорив, що ти мене врятуєш як я тебе. Тому думаю тепер ми квити.

Я побачила, як він злегка посміхнувся, хоч і намагався цього не показувати. Він завжди так робив. Прикидався байдужим, але в душі був надійним другом.

— Не вигадуй. Ти мені потрібна живою, а не овочем. Ми маємо план, ти пам'ятаєш?

Я кивнула, і це знову викликало запаморочення. Попереду був довгий шлях. Я повинна була навчитися знову ходити, їсти, і, найголовніше, знову стати тим символом, якого так потребували пірати.

Наступні дні перетворилися на рутину. Я навчилася тримати ложку, а потім і виделку. Я робила вправи, щоб мої ноги знову звикли до руху. Я читала новини з галактики, щоб зрозуміти, що змінилося, поки я була "овочем". Я вчилася знову бути собою. І з кожним днем я ставала все сильнішою.

Моє тіло повільно, але впевнено поверталося до життя. І хоча кожен крок давався з труднощами, я знала, що роблю це не лише для себе, а й для всіх піратів, що чекали мого повернення. Я була їхнім вогнем, їхнім символом, і я не могла їх підвести.

Одного разу, коли я вже могла стояти без підтримки, я попросила Варлока увімкнути камеру. Моє обличчя було блідим і змарнілим, але в моїх очах горів вогонь. Я знала, що вони чекають, і я не могла більше чекати. Я зробила глибокий вдих і почала говорити.

-Всі пірати, хто мене чує.  А знаю як набрид вам Альянс знаю скільки горя вони принесли вам. Наш час настав. Ми більше не можемо ховатися. Ми більше не можемо грабувати кораблі. Ми повинні боротися. Альянс полює на нас. Вони не зупиняться. Якщо ми не будемо битися, вони знищать нас. Настав час стати одним цілим. Настав час дати відсіч. Настав час стати справжнім вогнем. Ми повинні об'єднатися, — повторила я. — Ми повинні навчитися битися з ними. Ми повинні стати сильнішими. Я можу навчити вас. Я знаю їхні тактики, я знаю їхні слабкості. Ми разом поставимо їх на коліна ми разом збудуємо своє майбутнє ми разом зробимо його світлим.  Я чекатиму на ваше рішення…

Варлок подивився на мене, і в його очах було захоплення.

— Ми з тобою, — сказав він.-За будь якого розкладу подій.

Інші учасники команди почали кивати. Вони вірили мені. Вони були готові піти за мною.

Я посміхнулася. Це був мій шанс, і я не збиралася його втрачати.

І нам залишилось лише чекати.

Проте не встигла я встати як на панелі планшету в руках Варлока щось блимнуло

-Команда Ронана в ділі. І ще кілька команд пішли за ними…

До вечора ми назбирали цілий воєнний флот.

-З цим вже можна працювати….  Навчання почнеться завтра, — сказала я. — Ми будемо тренуватися кожен день. Ми будемо битися, за наше майбутнє!