4 Розділ

Ранок розпочався з холодного, монотонного звуку дощу, що барабанив по металевому даху. Я прокинувся від болю в рані, яка пекла так, ніби її змазали вогнем. Коли я спробував піднятися, різкий спалах болю змусив мене зашипіти й завалитися назад на скрипучий матрац. Марія, що сиділа за столом, працюючи над якоюсь мікросхемою, підвела голову.

— Лежи, Відіон. Ти не зможеш встати, — сказала вона, не дивлячись на мене. Її слова були твердими, але в голосі відчувалося занепокоєння.

Вона оглянула рану і з полегшенням видихнула бо та не відкрилась. Вона дала мені знеболювальне а тоді  принесла мені тарілку з гарячою, димлячою кашею, що пахла сирістю та землею. 

- Не  дивися так я знайшла пакет з провізією на звалищі, — пояснила вона, ніби читаючи мої думки чи то зрозумівши по погляду. 

Я їв, а вона повернулася до своїх справ. 

-Можна поцікавитись?-Коли я доїв вона забрала підноса.-Чому ти тут? Ти гарна розумна і видно що маєш навики в медицині. Що така дівчина робить на смітнику?

Вона кілька хвилин ніби вагалась сказати чи ні.

-Я нівчалась в космічній академії альянсу на пілота.- Тут я застиг.- Але мене вигнали бо я перейшла дорогу сину впливового бізнесмена. Він мене підставив мене поперли з академії і тепер я тут в себе в дома чекаю поки згнию від злості та розпачу…

По хорошому я мав би вбити її на місці але щось в її погляді не давало мені цього зробити. 

Вечір ми провели в тиші. Я дивився, як вона читає стару, пошарпану книгу, а потім, втомившись, засинає, притулившись до стіни. Її дихання було легким і тихим, і я відчував, як у мене з’являється дивне відчуття спокою. Хоча зважаючи на те що я дізнався я мав би бути на сторожі. Проте я все ж дав собі заснути.

Я прокинувся від сонця, що пробивалося крізь дірку в даху, і побачив Марію, яка сиділа на підлозі, розбираючи якусь металеву деталь.

— Доброго ранку, — сказав я, і вона здригнулася від несподіванки.

— Доброго, — відповіла вона, і в її голосі не було ніякого натяку на сон.

-Як давно ти не спиш?

Вона подивилась на годинник на руці

-Десь пять годин…

Тиша стала між нами і я незнав що ще запитати щоб розрядити ситуацію.

-В тебе є рідня?

Не знаю навіщо я це запитав але це хоч якось допомогло розрядити обстановку.

-Так в мене є батько він інженер тож мене теж трішки навчив а за матір я нічого незнаю от і всі рідні.

Я слухав її з болем, бо її ситуація була така схожа на мою.

-А чому ти пішла на пілота?-Задав я логічне на мою думку запитання. 

Марія відклала речі та видихнула.

-Коли мені було девять батько взяв мене з собою в невелику подорож ми сіли на корабель та плетіли в космос. Памятаю це перше відчуття польоту досі. Це було неймовірно і від тоді я захотіла стати потом. Але як бачиш не судилось….

Решту вечора  ми провели в нейтральних  розмовах. Вона розповіла мені про схеми системи а я їй про місця де я зміг побувти. Так в якийсь момент за розмовою я і не помітив як вона заснула. Вона так мило сопіла що хотілось взяти її на руки та перенести на ліжко з крісла але я не зміг навідь смостійно підвестись не те що б і її підняти зміг би. Тож я простозасопів і спробував заснути милуючись кучерями які переливались золотом під світлом ліхтаря.

На наступний день стало очевидно щ моя рана почала гоїтися. Я зміг сісти, і це було великим полегшенням. Я спостерігав, як Марія працює. Вона була неймовірно зосередженою, і її руки рухались з такою вправністю, що я був ніби зачарований та не міг відвести поляд.

— У тебе є мрія? — запитала вона раптом.

— Я завжди хотіла літати, — сказала вона, не відводячи погляду від своєї роботи. — Не просто подорожувати, а бути капітаном.

Я уявив її на містку, і це було гарне видовище. Вона мала той характер, який потрібен капітану — непоступливий, сильний.

— А ти? — запитала вона. — Яка твоя мрія?

— Моя мрія вже здійснилася, — відповів я. — Але тепер у мене є нова.

— І яка ж вона? — запитала вона, дивлячись мені в очі.

— Повернутися додому.

Вона кивнула, не наполягаючи на відповіді, і я був вдячний їй за це. Уночі я лежав, думаючи про її слова. Вона була неймовірною і цю неймовірність дуже хотілося мати при собі

Я прокинувся від того, що Марія сиділа поруч зі мною.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Я думаю, ти вже готовий вставати.

Я повільно піднявся, і біль був набагато меншим. Я міг ходити, і це було великим полегшенням. Ми розмовляли про життя, про зірки, про подорожі. Вона розповіла мені про те, як у дитинстві ховалася від дощу в старих кораблях і мріяла про невідомі світи. А я слухав і ніяк не наважувався сказати хто я такий. А треба було б.

Ранок п'ятого дня був сонячним. Сонце світило яскраво, і дощ нарешті закінчився. Я відчував себе набагато краще. Моя рана зажила, і я почувався набагато сильнішим.

— Схоже, ти готовий, — сказала Марія, дивлячись на мене.

— Так, — відповів я. — Я готовий.

Ми дісталися станції зв'язку, і я зателефонував на свій корабель.

— Капітан Варлок Оан, на зв'язку, — пролунав голос мого заступника.

Я розповів йому, що сталося, і наказав йому повернутися сюди. Коли я закінчив розмову, Марія дивилася на мене з відкритим ротом.

— Так ти капітан? — прошепотіла вона.

— Так, — відповів я. — Я капітан піратського корабля.Дозволь представитись Варлок Оан. Я вдячний тобі за мій порятунок  та я хочу, щоб ти полетіла зі мною. Що скажеш?