3 Розділ

 Розділ 3. 

Варлок Оан

За сорок вісім годин до того

— Це срань! — мій заступник, Касс, знову не обирав слів. Я скривився, але не міг з ним не погодитися. Ситуація, що склалася, дійсно описувалася тільки цим словом.

— Так, ти правий, Касс. Це справжня срань…

Клятий Альянс розпочав полювання на всіх піратів у всіх галактиках. Очевидно, ми їм набридли настільки, що вони вирішили знищити саму суть піратства. А ми ж забирали в них лише двадцять відсотків провізії — не сто, не п'ятдесят, а двадцять! У них і так повні кораблі тієї провізії.

Корабель хитнуло від удару лазером. Я вже було попрощався з життям, але, схоже, фортуна не відвернулася від нас. Поруч прилетів корабель із чорним птахом на сірому боці. Це були Пірати Ронана — найжорстокіші та найбезпринципніші. Ніхто не міг їх зачепити, ні Альянс, ні інші пірати. Корабель, який неможливо знищити, краще обходити стороною.

— Летіть геть! Ми розберемося! — пролунав голос їхнього капітана в повідомленні.

Вони нам допомогли, і я, видихнувши, кивнув своєму пілоту:

— Знайдіть планету, настільки покинуту, щоб ми могли там перечекати.

Найближчою виявився Смітник 350. Вибору не було, тож ми полетіли туди.

— Схоже, ми вижили, панове! — сказав я, коли корабель здійснив посадку.

Після цих слів я мало що пам'ятав. Схоже, ми напилися рому чи чогось міцнішого, і мене вирубило. Але чомусь я прокинувся побитий і голий у невідомому місці. Зброї не було, та що там — навіть одягу! Чорт забирай, що сталося після тих клятих слів? Хоч як я намагався зрозуміти, що сталося, нічого не виходило.

— О, ти вже прокинувся, Відіон?

У кімнату увійшла дівчина. Я хотів підскочити з ліжка, але рана відкрилася, і я зашипів від болю. У неї була майже ангельська зовнішність: гарне обличчя, світле волосся, блакитні очі. І фігура, що треба.

— Оце ти, звісно, дарма зробив, — сказала вона, насупивши брови. — А я так старалася, щоб вона не відкрилася. Ляж, Відіон, я оброблю її знову.

Я відкрив і закрив рота, як риба. Робити було нічого, тож я ліг і почав спостерігати за тим, що робить дівчина. У голові було багато питань: де я, чому вона називає мене Відіоном?

Кілька хвилин я мовчав, а потім, коли вона закінчила, не витримав:

— Що зі мною сталося?

Вона лише знизала плечима:

— Я не знаю. Знайшла тебе в провулку…

— Де я?

Вона закінчила обробляти рану і дуже майстерно заштопала її.

— Ти на планеті-смітнику, у мене вдома. А тепер ляж і без зайвих рухів, будь ласка, щоб рана знову не відкрилася.

— А чому ти називаєш мене Відіон, якщо мене звати…

— Стоп! — крикнула вона так, що в мене аж нога засіпалася. — Мені не треба знати, хто ти. Судячи з рани на твоєму тілі й твоєї статури, я зробила висновок, що мені не потрібно знати, хто ти. Ім’я Відіон спало мені на думку, коли я притягнула тебе додому, і для мене ти ним залишишся, поки я тебе не вилікую. Це зрозуміло?

Така маленька, тендітна дівчина, а стільки впевненості в голосі, ніби вона капітан корабля.

— Добре. А мої речі де?

Вона тицьнула кудись у куток кімнати.

— Це все, що залишилося від твоїх речей, — сказала вона. — Тут ти можеш знайти лише брудні, обірвані речі.

Я подивився на чорну пляму бруду, що лежала там. Як до цього дійшло? Чому я поранений? Хто в цьому винен? У мене було стільки питань, але жодної відповіді.

— Тут десь є станція зв’язку з космосом?

Дівчина, що в цей час складала флакони з ліками, видихнула:

— Так, є, але поки рана не затягнеться, ти фізично не зможеш до неї дістатися. Тому відпочивай, Відіон, а тоді я тебе туди відведу.

Я зітхнув, а потім погляд зачепився за ніж, що лежав на таці, і спогади почали повертатися.

Ми справді напилися рому. А коли дісталися Смітника, я захотів розважитися і пішов оглядати місцевість. Там мене штрикнули і пограбували якісь чоловіки. На щастя, нічого з того, що вони забрали, не було цінним для мене, але все одно на душі було паршиво. А ще дуже хотілося одягнутися, а не лежати перед дівчиною голим і прикритим лише простирадлом.

Не забувайте коментувати  та ставити вподобайку мені важливо знати що твір цікавий!