2 Розділ

Корабель тремтів і стогнав, немов поранений звір, що намагається сісти на землю, яка його ненавидить. За вікном лютував дощ, розбиваючись об металевий корпус, і його брязкіт був таким же гучним, як мій відчай. Нарешті, з глухим ударом, ми приземлилися на мокрий ґрунт полігону. Це місце колись називали Землею, але людство зруйнувало її екосистему, перетворивши на планету-смітник, куди звозили відходи з усіх галактик. Тепер вона відображала мій внутрішній стан.

Вийшовши з корабля, я відчула, як холодний вітер пронизує мою душу, і краплі дощу змішуються з моїми слізьми. Усе через ту мразоту, що вчилася зі мною в одній групі. Через Вінстона Аспару. Мене відрахували з Академії, а на додачу внесли до «чорного списку вигнанців».

— Щоб повернутися, мені треба кланятися тобі в ноги? — прошепотіла я в порожнечу, відчуваючи, як злість закипає в мені. — Ага, зараз, біжу і перекидаюсь.

Я була найкращою студенткою потоку, але через якогось тупого козла змушена кинути свою мрію. Від роздратування я відкинула ногою камінець, і він полетів убік, зникаючи в одному з провулків. Якщо тут не вийшло, можна спробувати щось інше. Мій батько був інженером. Я сумніваюсь, що цей «чорний список» поширюється на всі академії.

Я йшла знайомою, але такою чужою тепер дорогою, згадуючи, як у дитинстві знаходила на звалищі справжні скарби. Але зараз, коли я виросла, мені хотілося розстріляти з лінкора всю Академію.

— Ідіоти, — пробурчала я собі під ніс, штовхаючи черговий камінець.

Він відлетів убік, і цього разу я почула глухий удар. З цікавості я зазирнула в провулок, і мої очі розширилися від жаху.

Там, на купі брудної залізної стружки, лежав чоловік. Він був не набагато старший за мене, але його обличчя було побите до невпізнання, а з-під темної куртки виступала кров. Мені б розвернутися і піти, але ж мене не так виховували.

— Спочатку перевірю пульс. Якщо не живий, піду собі далі, з відчуттям виконаного обов’язку, — прошепотіла я, намагаючись перекричати шум дощу, що барабанив по залізних уламках.

На диво, пульс був, і він дихав. Я встала над ним, озираючись навколо в пошуках чогось, що могло б допомогти доправити його до мого будинку.

— Ілія, моя сусідка по кімнаті, колись казала, що чоловіки на дорозі не валяються, — сказала я вголос, дивуючись, що тут цілий чоловік лежить біля моїх ніг. — Видно, таки валяються.

Я знайшла старий возик, і, використовуючи свої інженерні навички, склепала його, щоб він міг хоч якось їхати. Я справжній інженер. Завантажити тіло безпорадної людини було не так просто. Дощ лив як з відра, і я кілька разів ледь не впала, намагаючись підняти його.

— Нічого, Айві. Цю неприємність ми переживемо... Раз, два!

З десятої спроби я таки погрузила його на візок. На допомогу лікаря годі було й сподіватися, тому я почала котити його до себе додому.

— А якщо він бандит? — запитала я себе. — Тоді я врятувала бандита, який в майбутньому мене вб’є та пограбує мій будинок. Хоча після того, як батько поїхав на дослідницьку станцію, тут і красти нічого.

На цій оптимістичній ноті я докотила його до себе. Якось дивно, але звалище і чоловік забули мені про Академію і того козла.

— Що ж, на деякий час мені буде чим зайнятися, — сказала я, поплескуючи себе по руках. Я поклала його на ліжко, мокре і брудне. — Сподіваюся, ти не помреш у моєму домі.

Далі почалося монотонне заняття. Я роздягла його. На ньому були надто вишукані речі для цієї планети, що наштовхнуло на думку, що він не звідси. Я помила його, і тут відкрилася рана. Його дуже сильно побили, а перед цим вдарили ножем у пах. Обробити рану не складно, а от внутрішні кровотечі — це вже проблема.

Я побігла до аптечки, взяла сканер, який показував переломи і кровотечі, і коли той показав негативну відповідь, я заспокоїлась.

— Тепер ти мене відволікатимеш, — сказала я йому, усвідомлюючи, що розмовляю з непритомною людиною. — Власне, в тебе й виходу іншого нема, бо ти лежиш у моєму ліжку. Я робитиму з тобою, що захочу. Так, розумію, прозвучало двозначно, але що маємо, те й маємо. Сподіваюся, ти не вирішив помирати, бо в моїх планах зробити так, щоб ти жив.

Закінчивши процедури, я помітила кілька старих шрамів і натреноване тіло.

— Тобі пощастило. Якби я не навчалася в Академії, ти був би вже мертвий.

Я підняла піднос з бинтами й задумалася.

— Як би тебе назвати? Ровам? Хм, чи може Ойс? Ні, все не те…

Я оглянула його тіло й усміхнулася. Капсули для загоєння в мене немає, а людське тіло заживає десь п’ятнадцять діб.

— Буду звати тебе Відіон.

Він застогнав і скривився, від чого я підскочила. Склянки з ліками задзвеніли в моїх руках. Він ворушився, і здавалося, що ось-ось розплющить очі, але знову втратив свідомість.

— Ну серйозно? А я вже думала, швидше тебе збудуся. Ну й нехай, відпочивай.