Розділ 32 Чхати мені на світ

- Хей, Бобсі! Привіт, друже! Привіт! – собака сумно ткнувся носом мені в ногу, ніби відчуваючи, що з його напарницею сталось щось недобре. Я почухав Бобсі за вухом. – Дякую, далі ми самі, - звернувся до офіцера-кінолога, що люб’язно привіз нам собак. – Ходімо, хлопче!

На швидкісній дорозі, що виходила за місто снувало купа поліцейських. Перегороджувальні стрічки обмотані між стовпами, криміналісти в білих спец-костюмах та купа інших невідомих мені людей. Марк з Лессі вже чекали на нас біля машини.

- По-оїхали. Лессі, слід, - наказав він вівчарці і та слухняно винюхувала запахи довкола.

- Бобсі, слід.

Собаки почали обходити машину з усіх боків, ретельно досліджуючи покриття траси, що вела за місто. Саме до цього місця ми відстежили машину, яка збила Мію на перехресті і в яку її затягли два амбали. Бачите це було нестерпно боляче. Гріла лише думка про те, що моя зіронька жива. Наш зв’язок нарешті почав відновлюватись. Він був тонким і слабким, практично невагомим, але міцнішав кожної секунди.

- Не думаю, що Карла наважиться на це.

- Вона віддала наказ вбити кількох рідкісних тварин, яких «любила» і зробила з них аксесуари, - невесело нагадав я.

- Віддати наказ може хто завгодно, а от власноруч виконати… Різні речі, - і Марк був правий. Та, що, як Карла не стане бруднити руки? – Гей, в них щось є! – хлопець кинувся за собаками, що лаяли біля кущів на узбіччі.

Я не відставав. Щойно ми наблизились, тварини зникли в чагарниках. Їхній лай ставав все тихішим, ніби вони віддалялись.

- Гілки зламані, вимальовується стежка, - вказав я на неочевидну тропку серед кущів.

Не змовляючись, ми разом з Марком спустились вниз крутим схилом. Поназбирали трави в чоботи та покололи руки гілками. Непримітна стежинка вивела нас до захаращеної дороги та свіжих слідів шин, біля яких крутились собаки поскулюючи та підвиваючи. В голові уявний годинник вів зворотній відлік до можливих неминучих подій.

- Куди веде ця дорога?

- До озера, - озирнувся Марк і в казав у напрям від міста. – А от ця прямісінько в місто і камер на ній не має. Вони змінили машину.

- Бобсі, шукати! – собака підкорився. Покружляв довкола слідів від шин, загарчав. Кинувся в бік міста, але зупинився біля мосту, ніби чекаючи на мене. – В тебе є велосипед? А краще скутер.

- Ем… Капітане?! – покликав Марк із підозрою косячись на мене.

***

Час спливав.

Я знала це. Біологічний годинник ніби підказував це, посилаючи тілом легкі дрижаки. Можливо, звісно все через бетон, холод якого проникав у кістки через голі ступні, через задушливу сирість, і в’язкий гіркий страх… Так, в основному це все було через страх. Оцінюючи злочинний профіль Карли я знала, що вона ненормальна, та щоб настільки кровожерлива! Це стало поганим сюрпризом. Напевно, зараз мені б допомогло тільки усе щастя світу разом взяте!

Я відчувала себе такою крихітною і незначною. Чи знайдуть мене? Чи взагалі шукають? Без удачі Рафаеля я не виберусь звідси. Навіть, враховуючи те, що він передав мені більше удачі ніж зазвичай, частина її напевно випарувалась при «поцілунку» з машиною, а потім і з асфальтом.

«Покликати його? Але для нього це небезпечно – телепортуватись у невідоме місце, та і його сили зараз не в кращому стані. Хвилиночку… А з якого це часу, я почала настільки покладатись на свою удачу? Вона завжди в мене була мінусова, завжди не таланило, та все ж я поступила в поліцію! Виконувала важкі місії, їздила в патрулі, поладнала з деякими тваринами! Все це було ще до падіння на мою голову янгола з небес!» - моя гордість та впевненість подали голоси. Вони казали, що я це я в будь-якому разі і що усі мої звитяги – зароблені власними силами та розумом.

«І де тут неправда?» - здається, прийшов час взяти себе в руки і діяти, як «офіцер Верес», а не як «Лаура» чи просто «Мія». Дуже вчасно завітала Карла.

Хижа посмішка, хмільна хода, металеві садові ножиці в руках. Амбала Ернста не було ніде видно. Я сіпнулась до дальньої стінки клітки, навпроти дверцят. Дівчина розсміялась.

- Знаєш, я просто впиваюсь твоїм страхом! Це робить мене п’яною! – знову сміх, зітхання. – Прикро, що твоє начальство не погодилось на мої умови. Тому, доведеться дотриматись обіцянки даної їм. Який з двадцяти пальців обереш першим, офіцере Міє? – прошипіла вона. Порилась в кармані, відшукала ключі. Відкрила клітку, гадаючи, що я налякана до зомління.

Але я рвонула вперед.

Врізалась в дверцята руками, а вони врізались в Карлу. Викрадачка відлетіла назад, а я впала, перечепившись через високий поріг клітки. Важкі металеві ножиці випали з її рук, ключі клітки загубились в темряві.

- Ах ти, погань! – заволала Карла.

Не чекаючи, доки вона підіймиться, я вскочила перша. Кинулась до дверей, звідки лилось слабке світло, ріжучи руки та ноги уламками від скла розбитої раніше склянки. Не побачила сходинку – перечепилась. Я б не впала, але Крала підскочила і потягнула мене назад за поділ сукні. Скрикнула. Все-таки впала, боляче вдарившись ліктями.

- Іди сюди, мерзотниця! – злісно вигукувала вона.

- Відчепись! – з третього разу потрапила ногою в її обличчя. Можливо, прямісінько в ніс.