Розділ 31 Викрадачка

Останнє, що пам’ятаю свист колес і світло фар. Удар, а потім… лише уривки. Червоні підбори. Шкіряний салон авто. Підвал і…

Ось ми тут! Тобто я. Одна. В металевій клітці. Голова просто квадратна. Цівка крові засохла на шиї. Мацаю ребра. Болять, дуже, але не зламані. Усі кінцівки рухаються. Як тільки нічого не зламала?! «А… Передана мені удача», - рука несвідомо потягнулась до губ, а спогади спеціально нагадували про палкі дотики. Отямилась. Зморгнула мару з думок.

Могла б встати, але місця замало, упруся головою в метал. Довкола самий бетон та напівтемрява. Єдине світло це лампочка на стелі. Судячи з запаху сирості – підвальне приміщення. На підлозі грає сонячний зайчик від склянки з водою.

Перше правило, якщо вас викрали – не пийте і не їжте те, що вам дають викрадачі, якщо не впевнені, що потрібні їм живими.

Вода на вигляд абсолютно чиста. Але є і прозорі отрути. На запах теж нічого. Та все ж пити було б вкрай нерозумно.

- Гадаєш, отруйна? О, ні, стільки сил витрати, щоб просто подивитись на твої страждання від отрути? Ні, «люба». Так легко ти не помреш, - я відчула на своїй шкірі хижу посмішку. А за мить побачила викрадачку.

- Карло? Що відбувається? Що це… – прикидатись дурепою здалось правильним.

- Не прикидайся дурепою, офіцер Мія Верес, - зло прошипіла вона.

- Щ-що? Про що ти кажеш?

- Припини! – гаркнула. Підійшла ближче. Криваво-червоний костюм. Червоні підбори. Ті самі підбори. «От, дідько!» - Ти не відповіла на моє питання, Лаура, ой, ні, вибачте, офіцере Верес. То, як? Отруєна чи ні? – ігриво вказала вона на склянку. Я мовчки дивилась на неї, крадькома поглядуючи туди, звідки вона вийшла. – Останній шанс випити води в цьому житті, - на цих словах мій погляд метнувся до неї. – Ні? Ну, як хочеш, - стисла вона плечима.

Присіла. Простягнула руку в клітку і забрала склянку. З хижою усмішкою випила вміст.

- Ех! Смачна вода. Шкода, що ти відмовилась.

- Чому я тут, Карло? – все тим же жалібним нажаханим голосом Лаури спитала я.

- Я сказала припинити цю виставу! – в гніві Карла кидає склянку в бік клітки і та розлітається малесенькими смертельно небезпечними кришталиками. Скрикую. Прикриваю руками голову, обличчя та шию. – Знаєш, я була так розбита, коли Луїса спіймали. Звинувачувала у всьому світ. Потім себе. Потім вас двох. Потім себе за те, що привела вас двох до свого mi amor! Якою дурепою я була, Dios! «Подруга»! Ну, звісно! Ха-ха! Але ж доля змилостивилась наді мною… Всевишній завжди був добрий до мене…

«Шкода, що не можу сказати того самого», - подумки зітхнула я. «І чому злодіям завжди таланить?» - між тим Карла продовжувала:

- …зайти в церкву. Така дрібничка. Дурниця. Просити допомоги у Всевишнього, коли твій коханий сидить за ґратами і лише диво може його звідти витягнути – чиста маячня! Але ж… Почути історію про янгола-охоронця, що спустився з небес і закохався в людину – ще більша маячна, погодься! – вона відкрито насміхалась наді мною. І, хоч я точно знала, що не називала ні імені Рафаеля, ні власного на сповіді – вона знає їх. Стало дійсно страшно. – Як я одразу не зрозуміла, що ти фальшивка? Починаючи від імені і закінчуючи цими награними почуттями до Оскара. Бідний хлопчина. Він теж потрапив за ґрати, правда ж? – знає, але не все. «Або прикидається». – В момент, коли ти кинулась закривати собою того жалюгідного охоронця було ясно – почуття до Оскара несправжні. Ну, як і ти. Як ти могла зрадити йому? А, хоча ви, копи, вірні лише жетону, - Карла знов розпливлась в хижій усмішці.

«Вона знає хто я. Знає про мою закоханість у Рафаеля, але не знає хто такий Оскар. Вирішила, що в мене інтрижка з янголом і, що я запроторила у в’язницю Оскара разом з Луїсом. Звинувачує мене у всіх бідах, бо я невірна жінка і коп. Прекрасно. Як цікаво склалось!»

- Ч-чому ти думаєш, що це я, а не Оскар здав вас?! Чому, Карло? В чому твоя проблема? – не виходити з образу, тримати обличчя та емоції під контролем.

- Пф! Ти бачила його очі цуценяти? Цей дурень повністю в тебе закоханий! Точніше в Лауру, не в копа, - скривилась вона. – Він би нізащо на світі тобі не нашкодив. Він повірив у твою брехню! Наївний хлопчик, - ось її проблема. Вважати чоловіків нещасними «хлопчиками», а жінок – головними поганцями. Ясно, чому в неї не було подруг.

- Що тобі треба, Карло?

- О, люба, більше не граємо в подружок? Що ж… ти. Мені потрібна ти. Знаєш, колись в цій клітці жив мій друг, - вона присіла навколішки, щоб наші очі були на одному рівні. - Його звали Уся. Він був прекрасним білим тигром! Я купила його ще тигренятком і виростила. Надресирувала. Ми чудово ладнали! Але одного разу він загрався. Пересік межу, подряпав мене до крові… Пам’ятаєш ту хутряну сумочку і сережки, якими ти так захоплювалась? Їх зробили з Усі. Прямо в цій клітці. Ця підлога і досі просякнута його кров’ю. Шкода, що більше нема кого почухати за вушком. Але тепер мій Уся завжди поруч, - божевільно всміхнулась вона. По моїй шкірі пішли мурахи. Стало гидко торкатись підлоги. – Мені було сумно без тваринки. Тепер, нею будеш ти. Сподіваюсь недовго. Хочу якнайшвидше повернути назад свого котика.

Карла різко підійнялась, а я сіпнулась назад. Сенс її слів доходив до мене із запізненням, через в’язке холодне почуття страху, що пробиралось під шкіру.

- Вони не відпустять його.