Розділ 30 Зізнатись

- Не дивись так на мене. Ні, не бреши. Я знаю цей погляд. Як і минулого разу він говорить «ти не втримався, ти ж знаєш що це небезпечно для неї, і для тебе», - передражнив його. - Я знаю. Та хіба я винен, що вона виглядала так неперевершено?! І при цьому йдучи на побачення не зі мною! Ех, - зітхнув, - так, винен. Нащо тільки я купив саме ту сукню? Треба було брати балахон. Але напевно вона і в ньому була б гарною… Та не болить в мене нічого! Просто… не відчуваю наш зв’язок, через брак сили… - збрехав я котові і обережно повів плечами, що досі нагадували про щойно загоєні рани на крилах.

- Зі мною таке вперше… - прошепотів до себе. – Вперше відчуваю справжній смак їжі, подих вітру, реальний біль і… - серце стиснулось в грудях при спомині її обличчя.

«І щось набагато більше», - ніби в підтвердження моїм думка Кіт мявкнув зі свого місця на килимі, який йому аж занадто сподобався. Ще трошки і цей чорний звір згризе усі його кути.

- В світі смертних ніщо не здатне поранити янгола!

- Хіба що... - замислився Темелух.

- «Хіба що», що?

- Батько якось розповідав, що подібне траплялось. Дуже давно, але не казав подробиць. Знаю лише, що про це написано в демонічних книжках. Я проберусь до їхньої бібліотеки, друже, і тоді зв'яжуся з тобою.

Ця розмова сталася в час, коли мене подряпала ця «прекрасна» животинка. Коти і справді не ладнають з янголами, але цей… «Не такий вже й поганець», - вирішив для себе я.

- …Не просто тактильні відчуття. Ні. Саме серце янгола почало відчувати. Він став скидатись на людину. Перестав бути холодним, розсудливим. Почав піклуватись про підопічну занадто сильно. Настільки, що закохався у неї, зрікшись Господа в своєму серці… Ем, ти впевнений, що хочеш почути закінчення цієї історії? Якось ти зблід…

- Закінчуй вже! – рявкнув на Темелуха, нервово смикаючи коліном.

- Ну, тоді… Там є версії. Янголу вирвали крила і зіслали до наших не-друзів в пекло, а підопічній стерли спогади і везіння в неї стало ще менше. Або янгола прийняли назад із «пониженням» і карою – він спостерігав, як його підопічна, чи на той момент вже кохана, помирає в тяжких муках… Є і більш оптимістична версія, але про неї мало що відомо і ніхто з місцевих викладачів в Академії не вірить в такий розвиток подій.

Ця розмова сталась трохи пізніше. Одразу після того, як ми відвезли Карлу з нічного клубу до готелю Луїса де Леоне. Я відштовхнув її. Навмисне. Свідомо. Але…

Якби тоді вона простягнула руку, якби поклала її на плече – я б не стримався. Один її дотик змусив би мене розказати всю правду, відкритись і моя прискіпливо вибудована брехня вмить розсипалась би крихким кришталем. Гріхи, спокуси, «крива доріжка» - усе це стало б моїм тягарем. За ті думки і бажання, які стосувались Мії мене б зробили новим королем хіті у пеклі! Якусь мить я навіть жадав, щоб це сталось. Жадав її дотику, посмішки, поцілунку, запаху – і хай там що буде далі. Але і бачив, як в цих карих очах розливається гнів, відчай, біль. Практично чув, як надломилось її серце. Не було сенсу марно тішити себе надією на «довго-і-щасливо-разом». Цього б ніколи не сталось. Я - янгол, а вона - людина. Така тендітна, крихка, але і неймовірно хоробра, сильна та розумна водночас.

Серце боліло від відчаю і страху в очах Мії, коли вона відштовхнула мене. Не прийняла мою допомогу. Навіть на крок не підпустила. Усе, що мені було дозволено, кілька секунд спостерігати за тим, як краплі води скочуються з її вологого волосся і біжать вниз по оголеній шкірі.

- Йолоп! Неймовірний йолоп! – вдарив себе по обличчю. – Ауч! – відчув це сповна. - А сьогодні що це було?

Та хіба я справді міг втриматись? Вистачило лише погляду, щоб полонити ці солодкі вуста, дізнатись їх смак. Спогад того неправильного, недоречного поцілунку з Марком прийшов до мене сам. Ще більше розпалив вогонь в моїх венах. Я був готовий спалити праведним вогнем усіх, хто наважився коли-небудь її образити, усі та усе, що колись залишило на її шкірі найменшу подряпинку. Іронічно, що в це число входив і я сам.

Втримався… На щастя чи ні – цього вже ніколи не дізнатись. Її доля - інший. Так буде правильно, якби боляче не було спостерігати за ними, мої почуття не мають значення. Їх взагалі не має бути.

Гримнуло скло. Зашипів Кіт і вилетів на другий поверх. Підібгавши губи, я визирнув з кухні у вітальню.

- От же негідник! Тебе тут на блошиних правах тримають, а ти…! Я думав тобі самотньо було одному, то чого ж ти з власниці будинку робиш для себе ворога! – понівечена орхідея сумно лежала на ламінаті в друзках скла та бризках води. Я змахнув рукою, але не відчув нічого. Важко опустився на коліна біля квітки. Янгольська сила ще не відновилась або і зовсім покинула мене.

За цими роздумами пройшла ніч. Сонце вже почало гріти землю і, враховуючи, що Мія не повернулась – побачення пройшло вдало. Навіть дуже вдало! Єдина думка про те, що її торкався та цілував хтось інший – розпалювала в моїх грудях вогонь люті. Та перш, ніж я встиг очуняти вже стояв на порозі невідомого мені будинку і дзвонив у дзвінок.

Ну, як «невідомого», коли показалось обличчя Марка, усе стало ясно.

- А, ем… Привіт? Я тут… Заглянув до Мії, хотів привітати з успішною операцією, а її не було вдома. От, подумав, може вона тут і… - договорити я не встиг.