Розділ 28 Падре

Впевнившись, що янгол мирно спить, а Кіт не помишляє доїсти мою нещасну орхідею, я пішла. Треба було прогулятись. Провітрити голову. Хоча остання моя прогулянка вийшла, м’яко кажучи, не дуже. Ноги несли вперед, а думки відвертались назад.

Подряпина від кота. Втома, виснаження. Кульове поранення. Тепер крила. Я помічала усе, навіть тоді, коли він ретельно приховував це. Я ж не дурепа, щоб не зрозуміти очевидного – Рафаель втрачає силу. Не постійно. Не кожного дня. Лише тоді, коли передає мені удачу. Він стає майже смертним. Балансує десь на грані, я так думаю. А, з недавніх пір, усі дотики стали провідниками щастя – стали небезпечними для нього. Чому так – не знаю. Але триматись подалі один від одного здавалось непоганим рішенням. От тільки серцю не накажеш і мене тягнуло до нього, як магнітом.

- Бідна дитина. Бідна, - голосили біля мого вуха скрипучим голосом.

Я вийшла з роздумів в момент, коли миловидна бабуся накидувала на мої оголені попечені плечі тонку хустку. Роззирнулась довкруги і мало щелепа не відвисла. Я в церкві. Знову. Як мене сюди занесло? Стривай-те, а чого вівтар такий знайомий? І підлога, яку я так добре роздивилась, коли на мене впав…

- От дідько, - шепнула під ніс.

- Побійся Бога, дитинко! – шикнула на мене пильна, і очевидно з дуже добрим слухом, стара.

- Вибачте. І дякую, - вказала я на шалик. Бабця задоволено всміхнулась і тихо відповіла:

- Залиш собі. Подарунок.

Напевно з мого зовнішнього вигляду, вона вирішила, що я або бідна сирітка, або куртизанка. Ну та, обгорілі плечі, кіптява де-не-де на шкірі, яку я просто стерла рушником перед виходом, запилений в ній же одяг. Я розумію, чому вона так подумала. А, може, просто через те, що ми в церкві вирішила так гріх якийсь замолити? І таке буває. Ну і ладно.

Доволі молодий священик читав молитву за вівтарем. Гарний голос, приємний тембр і… я ні слова не розумію. Придивилась пильніше до його одягу.

- Дідько!

- Чш-ш-ш!

- Вибачте, вибачте. Я після проповіді піду на сповідь, - криво всміхнулась я вже не одній бабусі навколо мене.

«Та це ж католицька іспанська церква!» - і прямо зараз молитву читав не просто «священик», а цілий падре! «Ого-о! Оце тебе занесло, Міє!» - лаяла саму себе. Хоча… може сповідь і не така вже погана перспектива? Але ж не буду я просто вивалювати йому все, як є? Мене тоді за розмови про янголів в дурку потягнуть прямо зі сповідальні! Треба щось вигадати.

Поки падре своїм рівним глибоким голосом закінчував проповідь в голові вимальовувався який-не-який план. Головне – нічого не переплутати. Може, що й вигорить. Поки неповороткі закостенілі бабці підіймались з лавок і стікались до проходу, я хутко оминула їх всіх. Але одна бабуся так прагнула зняти з душі гріхи (а швидше за все попускати слинку на, чого гріха таїти, привабливого падре), що мало не збила мене з ніг.

- Обережніше треба бути, дівчинко! – гмикнула вона мені. Та пропускати її вперед я не збиралась.

- Пані, прошу пробачення! Я так поспішала до образу святої. Чи ви не бачите, що вона плаче? – в мене і в самої сльози на очі навернулись, бо ця «пані» зачепила опік на моєму плечі.

- Щ-що? Хто плаче? – розгубилась вона.

- Та ось же, - шморгаю носом, тикаю в найближчу ікону, беру пані за плечі і розвертаю до неї. – Д-дивіться. Плаче біднесенька, мабуть відчуває щось недобре! – голосила навкруги. Кілька жіночок зацікавились «образом, що плаче». Підійшли ближче. – Отут, бачте? Ось воно!

- Де? Справді плаче?

- Плаче… Плаче! Ой-ой!

- Плаче-плаче! – підтакую, а сама задки, поки їхня увага сконцентрована на сльозах якоїсь святої.

На щастя, падре не чув мого обману, (чи варто і за нього одразу покаятись?), тому, коли я підійшла він звичним голос запитав:

- Що тебе привело сюди, дитинко? Чим можу допомогти?

- Падре, я… Знаєте… Ніколи не була на сповіді, але… Одна ситуація привела мене сюди, тож… - зробила очі цуценяти наскільки можливо і з питанням подивилась на чоловіка.

- Можна, можна, - лагідно зітхнув він і провів мене до сповідальні.

В кабінці було, ну, прямо, як в фільмах. Дубова перегородка, віконце з сіткою. Світло потрапляло крізь вікно позаду моєї потилиці. Я сіла на стільчик. Побачила, як падре зайшов у сусідню половину. Трохи ніяково помовчала.

- Ем, а як це робиться? Мені просто говорити?

- Так, дитино. Можеш просто говорити. Я вислухаю. Підскажу, якщо тобі потрібна порада від імені Господа, але рішення твоєї «ситуації» завжди за тобою. Пам’ятай про це.

- Добре, дякую. Що ж… Знаєте, я письменниця. Не так, щоб дуже відома. Ви навряд чи бачили мої книги на полицях, - брешу на сповіді. Дожилась. - Ну, суть не в цьому. Зараз я пишу роман. Сюжет такий: янгол-охоронець падає на голову своїй підопічній, якій ненавмисне зіпсував долю.

- Ви тому вирішили прийти на сповідь?

- Гадаєте, такий сюжет вважається гріхом?

- А ви як думаєте?

- Якщо це просто плід моєї уяви, котрий не шкодить нікому довкола, то, мабуть, ні?