Розділ 27 Мрії 2.0

Втрачена, загублена. Так само, як і моя надія. Я петляю вуличками району.

Не хочу повертатись додому. Не хочу, щоб наставав ранок. Не хочу, щоб світило сонце. Не хочу, щоб світ обертався.

Ніби усе довкола втратило сенс. Ніби усе довкола ніколи і не мало сенсу. До того дня…

Коли мені, на мою нещасну голову, звалився справжнісінький янгол-охоронець. Якого я сприйняла за поганого актора. Хто ж знав, що все так обернеться? Що він повпливає на мою долю. Змінить її. Спрогнозує.

«Краще б він цього не робив… Краще б нічого не робив! Якби він добре навчався в своїй Академії і не напартачив з моєю долею..! Теж мені янгол! Двієчник! Янгол-двієчник!» - обурювалась я про себе, а до очей підступали сльози.

Не в змозі стримувати їх на віях – я зупинилась. Підтягнула соплі. Присіла навколішки прямо посеред… Десь… Не знаю, куди забрела. Уткнула голову в коліна, обхопила їх руками.

«В серці немов…»

- Пожежа!

- Саме так…

- Пожежа! Пожежа!

- Так-так, саме таке в серці! Чого я…

«Стоп. Це не в моїх думках», - я різко підійняла голову, що аж в очах попливло.

- Пожежа! Допоможіть! Хто-небудь! – надривно із плачем кричав жіночий голос.

Озирнулась. Швидко знайшла джерело полум’я та криків. Небо на сусідній вуличці палало багряним та затягувалось димом. Кинулась туди. Спіймала шоковану та в істериці жінку за плечі.

- Що сталось? В будинку хтось є? Ви викликали пожежну? – на мої питання вона лише розлилась голосними риданнями. Довелось тряхнути її пару разів.

- Як вас звуть?

- М-мілі.

- Мілі, в будинку хтось є?!

- М-мій син! Оле-екс! Він був в дитячій на першому поверсі! Я-я-я не знайшла й-його! – знов ридання.

- Дідько! – озирнулась довкола. Сусіди вже позбігались на крики та запах пожежі. – Гей! В цьому домі живе дитина? Відповідайте, я з поліції! – тикнула жетон, що завжди був при мені.

- Т-так. Є. Хлопчик. Маленький, - не сміливо доповіла одна жіночка.

- Викликайте пожежну, чого стоїте? Принесіть води! Хутко! І потерпілій! Як пройти до дитячої? Мілі, як пройти до дитячої?

- Прямо по коридору і ліворуч, - з задишкою промовила вона.

В мене кинули пляшкою води, що тримав в руках хлопчина, який вийшов на пробіжку в місцевий парк. Я стягла з шиї жінки хустку. Рясно намочила водою. Перев’язала довкола носа.

Окинула поглядом палаючий будинок. Вогонь не встиг перекинутись на дах і частину другого поверху. А, отже, є надія, що конструкція витримає і не рухне мені на голову. Націливши місце прориву, я кинулась у загрозливо потріскуюче полум'я.

Кіптява осідала в легенях разом з отруйним димом навіть попри вологу хустинку довкола голови. Очі застеляло полум'я, що жахливо-ігриво оточувало з усіх боків.

- Олексе! Олексе! - кашляла і кричала, кричала і кашляла, йдучи вперед і ліворуч.

Дитяча кімната вже вся була у вогні. Оплавлені обличчя іграшок химерно шкірились мені. Не знаю, яким дивом, коли моя надія згасла, із-за напівобгорілих дверей почувся тихенький голос:

- Мамо?

- Олексе! – якби могла, це б прозвучало радісно, а так лише хрип і той не чутний за тріском полум’я. Озирнулась довкола. Серед вогню побачила килимок. Збила кросівками підпалений кут. Кинула на вогонь на порозі дитячої. Заглянула всередину. За дверима і справді сидів хлопчина. Розглядати його не було часу, по кволим рухам і туманним очам було видно, що він вже надихався димом.

- Олексе! Я поліцейська! Ходи! Я відведу тебе до мами! – дитина кивнула і простягнула мені руки.

Цього було достатньо, щоб я підтягнула його до себе. Всунула в руку вже майже не вологу хустку, щоб він притиснув її до носа. Так ми і пішли, ледве переставляючи ноги, вперед. Туди, де мав бути вихід. Мій кашель посилився, але дихати це не допомагало. Олекс ледве переставляв ноги, нехай хоч так. Я розуміла, що одна його вже не донесу назад. Світ почав гойдатись. Я відволіклась і вогонь зовсім не лагідно лизнув мені по руці.

Скрикнула. Підштовхнула малого з останніх сил до виходу. Над головою щось жахливо скрипнуло. Рипнуло. І рухнуло вниз. Єдине, що я встигла зробити, це притулити до себе Олекса і присісти.

Я не відчула удару, пекучого болю, криків дитини чи людей ззовні. Я навіть полум’я більше не чула. Привідкрила око і ахнула.

Кокон з білосніжних крил огорнув нас з Олексою мов купол. Щит, що вистроївся довкола нас. Малий був в шоці і не розумів що відбувається, на відміну від мене. Мої очі зустрілись із сірим пронизливим поглядом, що був сповнений гніву і жаху.

- Ідіотка. У нього повно удачі, а от у тебе… - видихнули мені на вухо. Легкий поцілунок торкнувся моєї маківки і білосніжне крило виштовхнуло нас назовні.

Я покотилась по траві, міцно тримаючи дитину і захищаючи його голову. Почула крики натовпу. Виття пожежної сирени. Хлопчика відліпили від мене. Передали медикам. Я лежала і викашлювала в траву дим. Пожежний медик підбіг до мене, після швидко огляду дитини.