Розділ 24 Підготовка 3.0

Опинившись в номері перше, що я зробила – помила руки.

Прощаючись з кримінальною парою, Луїс де Леоне був настільки задоволений вечором, що поцілував мені пальці. Всю дорогу назад я відчувала на собі його липкі гидотні губи. Довелось навіть душ прийняти, щоб відмитись. Здавалось, його дотик немов жахлива хвороба – поширюється тілом.

«Вітаю, партнере», - дзвеніло в голові. І це було єдиним, що надавало сил.

«Ми зробили це! Я зробила це! Звісно, не без допомоги з небес, але все ж таки…»

- Вдалося!

- Що вдалося?

- Дідько! – я відскочила від дзеркала до іншої стіни. – Налякав!

Рафаель стояв біля дверей, як ні в чому не бувало. Його байдужий погляд ковзнув моїм тілом від чого шкірою пробіглись мурашки. Я зручніше перехопила рушник – єдине, що прикривало те, чим наділила, а може і обділила, матінка природа. І куди його тягнути? Підняти? Оголити стегна! Опустити? З рук випаде! Надто короткий!

- Кхм, чого тобі? – сказала я сівшим голосом і перекинула вперед мокре чорне волосся.

- З тобою все нормально?

- Все прекрасно, - сказала, як відрізала.

- Впевнена? Ти була якась бліда в машині. І тиха, - янгол зробив крок вперед.

- Ні! – випросталась я попід холодною кахельною стіною. – Я ж сказала - все добре! Дякую за удачу. І за допомогу.

- Лише поклич і я прийду, - кивнув Рафаель і зник в сяючому світлі.

Видихнула. Закусила губу і знову вдихнула.

«Може мені в церкву сходити помолитись? Звичайно мою невдачу це не змінить, але хоч думки очистяться! Ні-ні! Раптом ще він почує і що тоді буду робити?»

Вилітати з ванної довелось швидко. Дзвонив телефон.

- Так, мамо? Ой, справді? Яка гарна новина! Так-так, ми скоро приїдемо! І я тебе люблю, мам! Цьом-цьом! – поклала слухавку. Визирнула у вітальню. – Оскаре, мама дзвонила! Нам терміново треба їхати до них! Наша Марфося народила!

***

- Цьом-цьом? Ви серйозно, офіцере Верес?

- Вибачте, детективе Матіас. Того потребувала ситуація, - доповідала я спантеличеному детективу, ховаючи посмішку. Марк стояв поруч і також тримався з останніх сил. Хто б міг подумати, що ця робота досі може ввігнати його у фарбу. Детектив пихтів і сопів, невдоволено рухаючи вусами.

- Припини, Матіасе! Вони гарно впорались! Гарна робота, офіцери.

- Дякую, - дружно відповіли ми втрьох Катріні. Так, втрьох. Рафаель стояв на рівних з нами, не проявляючи сильного ентузіазму.

- Що будемо робити далі? – запитав Марк.

- Чекати і готуватись. Сили вогневої підтримки завжди напоготові і як тільки вам повідомлять місце та час зустрічі для передачі товару, вони будуть там. І ми будемо. До того часу всі сидять тут. До речі, під яким приводом ви пішли з номеру?

- Так Марфося ж народила! – одразу вигукнув Марк. Я не втрималась і пирхнула зі сміху.

- Яка ще Марфося?

- Це кішка, - я вказала на детектива Матіаса. – Ваша кішка, мамо, - чоловік цокнув і закотив очі. Ми засміялись.

Всю дорогу до бази я пояснювала хлопцям, що Карла любить котів. Тобто ненавидить, але так, як їх любить Луїс вона терпить одразу трьох в їхньому заміському будинку. Але прикидається, що в неї алергія, щоб не їздити з коханим туди. В одній з розмов, Карла впустила необережну фразу: «Він думає, що якщо дівчина не любить котів, то і дітей любити не буде! Логіка – залізна!» - з останнім я була згодна. Тому Марфося – це кішка «моєї мами», що народила. Лаура її обожнює, тому терміново треба їхати до батьків.

Коли розмова була закінчена, я впала на диван. Витягнулась і вперше за довгий час заснула без страху, що за мною стежать або що де Леоне прийде по мою душу уві сні.

Кілька днів пройшли в повному спокої. Ми проводили спаринги з Марком, чистили зброю, прораховували варіанти дій в різних ситуаціях при різних складових. Наприклад, нам не можна залишатись поодинці з ними. Завжди триматись разом. Не можна спускатись під землю. Чи сідати в машину поодинці.

Як з’ясувалось, Рафаель поїде з нами. Він буде нашим водієм, який перевозить товар і охоронцем. Ідея не погана, він подобається Карлі. А от Луїс дивиться на нього вовком. Та і мені спокійніше, коли янгол не приймає участь в операціях. Може, його сама його наявність в тому чи іншому місці змінює долі людей? Боюсь, що я стала параноїком! Та і постійні зникнення янгола не додавали мені впевненості у власному глузді! Куди він «їздить», а насправді телепортується, питати не стала.

Сьогодні видалась вільна хвилинка. Марк поїхав на особисту зустріч з де Леоне. Я не могла знайти собі місця, але від хвилювання мало користі. Довкола бази тільки ліс та спекотне літнє сонце. Гріх не скористатись такою можливістю!

«До речі, може спитати в Рафаеля, чи вважається таке гріхом?» - всміхнулась сама до себе.

Я вийшла на двір. Пройшла трохи в ліс і лягла у пляму сонячного світла. Прикрила очі. Травичка колола ноги. Сонце облизувало обличчя. Пташки гомоніли у кронах деревах.