Розділ 22 Підготовка 2.0

- Лаура слухає.

- Лауро, люба! Я та-ак тобі вдячна, cariño! Ти навіть не уявляєш! – мало не кричала в слухавку Карла. Вона разів з двадцять вибачилась за свою поведінку і ще разів десять похвалила мій характер та мою відданість подрузі. – А з ранку! Я прокинулась в оточенні розкішних букетів та пелюсток троянд! – вигукнула вона. «Бідні квіти…» - Я отримала стільки подарунків і уваги за ці кілька годин. Більше ніж за весь час наших стосунків! Ха-ха-ха! І хоч Луїс не сказав ні слова про вибачення, але в нього свої методи просити пробачення! – хтиво понизила голос вона. – Але лише завдяки тобі ми помирились, люба! Дякую за це!

- Не варто, Карло. Я рада, що у вас знову все добре!

- Так, навіть краще, ніж ти думаєш! Ми тут поговорили з mi amor і… Ми маєм тобі віддячити за твою доброту. Приходьте разом з твоїм хлопцем до нас на вечерю у «ЛеМарш».

- Карло, ми із задоволенням приймемо пропозицію… Ой, мені б порадитись з Оскаром, але… Його думка не враховується! – весело засміялась я. – Ми прийдемо, люба. Лише скажи час!

- Прекрасно, чекаємо вас о дев’ятій! Adiós! – і вона повісила слухавку.

Моя рука плюхнулась на ліжко, відпустивши телефон. В роті пересохло. Голова тріщала по швах. Давалась взнаки відсутність підживлення удачею. Та треба було повідомити Марка про довгоочікуваний дзвінок. Я набрала коротке повідомлення: «Дзвонила Карла. Сьогодні буде вечеря. Вона занадто щаслива. Зробимо вигляд, що ти щойно повернувся в готель. І тоді я тобі все розкажу». У відповідь отримала лаконічне: «Добре».

Швидко надягнувши перші ліпши джинси та футболку, вискочила у вітальню. В цей момент гупнули вхідні двері. Марк зробив вигляд, що повернувся в номер.

- Вітаю, любий. Як пробіжка? – я підморгнула йому. Хлопець кивнув у відповідь.

- Прекрасно, люба. Ти кожен ранок гарна, але сьогодні особливо, - Оскар підійшов ближче. Ми сіли на диван у вітальні. – Сталось щось хороше?

- Ти навіть не уявляєш. Схоже в мене з’явилась справжня подруга! Не смій так кривитись! – обурилась я. – Це Карла. Вона чудова!

- Ну, якщо ти щаслива, то і я щасливий, - Оскар взяв мою руку в свою і раптом поцілував долоню. Мої очі округлились, але хлопець ніяк не відреагував на це. – Але ти ж знаєш, що твоя безпека найвища за все. Варто найняти ще кілька охоронців для тебе, - задумливим голос промовив він.

- Ніби твій цепний пес не справляється! – вигукнула, адже і я виходити з ролі не збиралась. – По-перше, його одного цілком достатньо, - і це було правдою. «Рафаеля було цілком достатньо». В глибині грудей боляче вколось серце. – А, по-друге, Карла не небезпечна! І ти сам зможеш в цьому впевнитись!

- Тобто?

- Вони з Луїсом запросили нас на вечерю. Сьогодні о дев’ятій в «ЛеМарш». І я сказала, що ми будемо!

- Лауро! Ти знову необачно даєш обіцянки!

- Ми будемо! І це не обговорюється! Інакше я влаштую собі відпустку і ти дуже довго мене не побачиш! – поставила я ультиматум. Нормальна сварка тягла б на «я піду від тебе», «я кину тебе». Але навіть недовго знаючи стосунки Карли та Луїса де Леоне було ясно – любов для них понад усе. І якщо б Лаура сказала, що покине Оскара через таку дрібницю, це поставило б хрест на нашій операції.

- Гм… - підкреслено протягнув Оскар. – Ти ж знаєш, що не усе завжди буде так, як ти хочеш?

- Угу.

- І ти розумієш, що погано вирішувати такі справи, не обговоривши зі мною?

- Угу.

- Гаразд. Тоді на цей раз нехай буде по-твоєму, люба.

- Ура-ура-ура! – я зобразила повітряний поцілунок. – Тоді піду збиратись! Треба купити нову сукню! – показово захіхікала.

- Ти витратиш всі мої гроші!

- Але ж тобі не шкода?

- Ні копійки, - підтвердив Оскар.

Це була хороша гра, але час братись за планування. Я вказала на свою кімнату. Ми обоє пройшли до спальні і завернули в ванну. Ввімкнули воду з усіх кранів і почали обговорення.

- Ох, пані Ліліан! Такий прекрасний макіяж! У вас золоті руки! – щебетала я в ролі Лаури біля прослуховуючого пристрою, поки пані Прісцила – вона ж під прикриттям Ліліан – робила мені легкі хвилі. – Я прямо кіно-зірка! – жінка перевершила саму себе, вкотре. Я зовсім не була схожа на себе. І це на краще.

- Так, Лауро. Тобі дійсно личить, - вона поклала плойку. Взяла із скриньки з прикрасами срібну шпильку з рубінами і закріпила волосся ззаду в легкий гульці. Випустила кілька пасм біля обличчя. Надягла кулон з срібною пташечкою на шиї. Він приємною прохолодою ліг на сонячне сплетіння. Прісцила протягнула мені записку.

«Якщо почнуть обшукувати на прослушку віддай їм шпильку», - повідомляв клаптик паперу. Щойно я прочитала текст, візажист вирвала в мене з рук записку і сховала в складках одягу. В двері легенько постукали.

- Люба, охоронець вже прийшов. Ти готова? Спізнюватись – поганий тон, - пролунав з вітальні голос Марка.

- Так, майже.

- Ну, все готово. Ах, яка прекрасна робота! – похвалила сама себе пані Прісцила.

- Правда ж? – всміхнулась я. Підійнялась. Покрутилась на місці. Оглянула себе в дзеркалі. Червона атласна сукня в підлогу з довгим розрізом на стегні та тонких бретельках ідеально підкреслювала фігуру, довгу шию та чорне волосся. Навіть дивно було бачити себе настільки жіночною на високих чорних шпильках.