Розділ 20 Підопічні

Сонце нещодавно прокинулось і не встигло прогріти кімнату, а мої очі вже не сплять. Не думаю, що взагалі багато спала. Години три максимум.

Мені все більше подобалось мати гарну вдачу. Чесне слово. Я навіть не могла передати ті відчуття, коли прокидаєш без похмілля. Світ не хитається, кінцівки слухаються, а голова не тріщить по швах. Ну просто диво! Давно я себе так бадьоро не почувала.

І так щасливо.

Хоча, згадавши вчорашню п’яну нісенітницю, яку я несла дорогою до нашого готелю. У-у-у… Від сорому хотілось сховати голову в пісок, як страус. «Не має», - ні нареченої, ні дівчини. Прекрасна відповідь, яка закріплює на моєму обличчі абсолютно дурну посмішку, а в серці жевріє маленький вогник надії.

Я підіймаюсь з ліжка, але повернувшись обличчям до центру кімнати підстрибую на місці із голосним зойком.

- Ой! Ти налякав мене! – прикладаю руку до серця і переводжу дихання.

Рафаель стоїть спершись спиною на двері. Склавши руки на грудях і з серйозним обличчям: зведені до перенісся брови, підібгані губи і жодної іскорки в сірих очах. Мені здавалось, що вчора ми розійшлись на хорошій ноті. Більш ніж хорошій. Хоч я і заснула в машині і, можливо, він сердиться, тому що йому довелось нести мене до кімнати, а я була важкою?

- Ем… привіт? – намагаюсь почати розмову, але хлопець мовчить. – Ем… вчора все пройшло добре… З Карлою, - додаю поспіхом, щоб мене правильно зрозуміли. – Гадаю, тепер Луїс нам довіряє, - роблю кілька кроків в його бік. – Залишається лише чекати, коли він подзвонить. Або вона, - знизую плечима. Рафаель все ще мовчить. – Ну, ти чого? Ти мене лякаєш, - з вуст зривається нервовий смішок. Я тягну руку, щоб поплескати його по плечу. – Знаєш, Раф, я більше не буду називати тебе «святошою». Вчора ти довів…

- Вчора ти програла, Міє, - різко обриває мене янгол і я моя рука зупиняється в сантиметрі від його плеча.

- Програла? Кому?

- Спокусі. Бажанням. Розпусті. Гріху загалом.

- Я не розумію…

- Як ти збираєшся жити, коли твоя вдача буде на нормальному рівні увесь час? Як збираєшся відмовлятись від своїх бажань піддатись спокусі і не зробити чогось забороненого? Людині, яка раптом отримала хорошу вдачу набагато важче не впасти у гріх. І вчора ти це довела, - голос Рафаеля суворий і холодний. В ньому немає і натяку на вчорашню ніжність під час танцю, лише холодна вібруюча сталь.

- Стривай-стривай, - мій мозок гарячково перетравлював почуту інформацію. – Ти хочеш сказати, що усе, що було вчора – було якимось випробуванням? Перевіркою? – янгол коротко кивну. – А наш танець і та пристрасть… - я запнулась на останньому слові. – В-все це..?

- Як ти і сказала – перевірка. Яку ти, моя підопічна, з тріском провалила.

- Що? – мені ніби вуха позакладало, ніби я була під товщою води, що тиснула на мозок і легені. – Навіщо було це робити? Влаштовувати усю цю перевірку?

- Я вже сказав, Міє, ти – моя підопічна, а я – твій янгол-охоронець. Я маю переконатись, що коли усе владнається в небесному царстві ти не зійдеш на криву доріжку. І… - мене зовсім не цікавили його слова про гріхи і «криву доріжку».

- Вчора все було несправжнім? Кожен погляд і дотик, кожен рух. Мої почут… - я прикусила язика. Буквально. - Ти… ти просто грав це? Вдавав?

- Так, - байдуже, відчужено і так холодно промовив Рафаель. – Не обманюй себе. Це було навіювання. Але гірше, що ти була готова піддатись цим несправжнім почуттям. Я такого від тебе не очікував. Гадав ти зрозумієш, Міє, що ти лише побачила те, що хотіла бачити. Алкоголь частково зробив свою справу і тобі здалось, ніби ти щось до мене відчуваєш. Але твої почуття небільше, ніж дружня симпатія… - він різав мене без ножа. Вистачало лише слів і погляду.

- Не розповідай мені про мої почуття, Рафаелю, - прошипіла я. – А як же те, що я бачила в твоїх очах. В твоїх дотиках. М? – я важко ковтнула і зазирнула в сірі очі, які були темнішими ніж будь-коли. Рафаель важко зітхнув, але пози не змінив.

- Якщо тобі здалось, що я щось відчуваю до тебе, то це не так. Янголи часто влаштовують такі перевірки підопічним, - «Підопічна, підопічна, підопічна», - я починала щиро ненавидіти це слово. – Тобі пощастило, що це був лише я, а не якийсь демон. Тож, я нічого до тебе не відчуваю, окрім почуття обов’язку. І, коли вже ти сплутала почуття вдячності за вдачу із… - я різко скинула на янгола очі. Він не наважився сказати те саме слово: - ...із чимось іншим, маю повідомити тебе: у мене немає до тебе почуттів. Не могло і не може бути. Янгол ніколи не закохається в людину. Це неможливо і…

- Досить. Я зрозуміла, - мій голос трохи тремтів, але був різким. – Ти янгол-охоронець, а я лише підопічна. Людина. Мені не треба повторювати двічі, - я відірвала погляд від байдужих сірих очей і зрозуміла, що досі стою із протягнутою до нього рукою. Зараз це виглядало так, ніби я прошу подачки, милостиню у вигляді його тепла, його самого. До горла підкотила нудота. Я важко ковтнула і стиснувши кулак так, що аж нігті впились в шкіру долоні, опустила руку. Відвернулась. – Зараз мені точно не потрібен охоронець. Якщо щось станеться, я покличу, - єдине, що змогла вичавити із себе.

Ось так, парою фраз, він вилив відро крижаної води на той маленький вогник всередині мого серця і лишились самі чорні шиплячі образою та відчаєм вуглі. За спиною почулось шурхання, ніби янгол відліпився від стіни і зробив крок до мене. Я щільно заплющую очі і молю: «Іди. Просто йди. Благаю», - спалах світла відбився на повіках зсередини і настала тиша. Я зрозуміла, що залишилась у кімнаті сама, а по моїх щоках градинками котиться сіль.

- Як добре на сонечку! Я вже знудився цілими днями сидіти в номері! Яке сумне життя ведуть голови картелей! – пожалівся Марк і розтягнувся на зеленій травичці.

- Обличчя, прикрий, голова картелю! – перекривляла його я і накинула йому на обличчя кепку.

- Думаєш, все вийде і вони не помітять розбіжностей?  – з надією в голосі спитав він.