Розділ 18 Сварка

Прохолода ночі отверезила мене доволі швидко. Кілька глибоких вдихів нічного повітря, що пахло розпеченим асфальтом, спокоєм і свободою. Тепер серце заспокоїлось. Більше не калатало у грудях, як ненормальне, а віддало права контролю над тілом та емоціями мізкам.

Мені потрібна була уся моя воля та характер, щоб стати Лаурою і виконати місію. Заспокоїти Карлу, втішити, бути її подругою і можливо вона ненавмисно вибовкне щось корисне. Щось, що приведе нас до Луїса де Леоне і тих темних справ, які він веде.

Я вже збиралась викликати таксі, коли «моя особиста машина» разом з «моїм особистим водієм» завмерла навпроти мене на під’їзній доріжці. Рафаель граційно вийшов з авто і відкрив задні пасажирські двері. Він був… спокійним? Ніби кількадесят хвилин тому між нами не було напруги, не проскочила іскра і взагалі нічого не сталось. А може, це просто моя уява розігралась? Хлопець протягнув мені руку, щоб допомогти сісти. Моє дурне серце пропустило удар, коли наші пальці торкнулись. Але я швидко, здається, опанувала емоції і сіла в авто. Ми рушили і я набрала Карлі коротке повідомлення:

- Скоро буду, люба!

У відповідь отримала: «помпіши. Я змовила три проції текіли». Цікаво, що назву напою вона написала без помилок. Хмикнувши, я звернула всю свою увагу до янгола.

- Підеш у клуб разом зі мною. Будеш тихим і мовчазним. Просто киватимеш на мої слова або слова Карли.

- Ти мені зараз наказуєш, Міє?

- Ні! Що ти! Мія б не посміла, а от Лаура саме це і зробила, - кивнула я із посмішкою і задерла ніс.

Рафаель роздратовано пирхнув, але, здається, погодився зі мною. Я перебирала в голові фрази, які можна сказати Карлі. Але це було важко. Мені потрібно було знати стан її сп’яніння, щоб підлаштуватися під це. Може вона взагалі вже спить десь на диванчику віп-зони або її забрали додому пси де Леоне.

- Як розважаються янголи? – спитала в хлопця і його брови стрімко злетіли вгору. – Ви ж не увесь час спостерігаєте за підопічними. Мають там бути якісь розваги. Чи ви всі занадто зарозумілі і праведні для веселощів? – уїдливо всміхнулась до нього.

- Звичайно у нас є розваги. Кафе, театри, гуртки, спортивні майданчики, хор…

- Фу-у-у… - протягнула я і підкотила очі. – Це звучить гірше за недільну школу при церкві. Без образ, - швидко скинула руки у примирному жесті, побачивши суворий погляд Рафаеля. - Я кажу про справжні розваги. Де можна відпустити себе, розслабитись, забутись. Бари, клуби, ігрові будинки… ем, стріп-клуби? – запитала обережно.

- Пф! Місця скупчення гріха. Спокуса, жадоба, розпуста – такі притаманні людям речі, що я навіть не здивований, зіронько, - так само уїдливо, як і я трохи раніше, роздратовано промовив янгол.

- Святоша! – закотила я очі і відвернулась.

Помітила, що ми якраз на місці. Рафаель припаркувався на іншу сторону від входу у клуб. Вивіска світилась рожевим неоном, біля дверей стояв амбал, який обирав кого саме з натовпу пропустити в середину. Ми вийшли з машини. Янгол заблокував авто і став позаду мене. Я озирнулась на пусту дорогу і кинула йому перед тим, як попрямувати до входу:

- Добре, що тобі не треба танцювати. Хоча, я була б не проти подивитись, як рухається церковний хлопчик під «грішну» музику, - пдіморгнула і звабливо від стегна пішла до клубу.

«Хоч би спрацювало, хоч би спрацювало», - повторювала про себе. Хоч і була зухвалою з Рафаелем, насправді ж сама в клубах була лише кілька разів. І навіть тоді мені ніколи не доводилось робити вигляд перед охоронцем, ніби я дуже крута краля із купою грошей і серйозними зв’язками. Але, схоже, моя вдача та погляд міцного серйозного хлопця в костюмі позаду, створював саме такий образ.

Амбал звернув на нас увагу за багато кроків до нього і поспішив відійти вбік, квапливо пропускаючи мене вперед. Рафаель кивнув йому і притримав мені двері.

Всередині було багатолюдно, тісно, голосно, темно і спекотно. Лише спалахи софітів з танцполу вихоплювали обличчя людей, грали в блискітках одягу та відбивались від безлічі склянок з усіма можливими напоями. Музика гупала і гриміла, давлячи на барабанні перетинки і вібруючи під підошвами. Люди штовхались та притулялись одне до одного не тільки на танцполі, якась пара затиснулась в кутку, не маючи змоги терпіти. На диво, жодне п’яне спітніле тіло мене ще не торкнулось і я зрозуміла чому: Рафаель йшов прямо позаду і своїми широкими плечима, м’язистими руками та ліктями створював довкола нас умовну «бульбашку», яку оминав потік людей.

- Лаура! – почула я крізь увесь цей галас, скоріше шепіт, ніж крик. Підійняла очі на балкончик другого поверху і побачила як розтріпана Карла махає мені руками перехилившись через перила. Дівчина-офіціант вчасно відтягла її назад, щоб та не впала головою вниз. Я махнула рукою і одними губами промовила до себе: «Ну, поїхали!»

Ми підійнялись сходами на балкон, але несподівано перед моїм носом вигулькнув ще один амбал. Він виставив руку, зупиняючи мене.

- Віп-зона, - промовив суворо, але його тут же збентежив крик:

- Пропустіть! Пропустіть її! Вона зі мною! – Карла йшла хитаючись в різні боки і проливаючи на оточуючих свій напій та вказуючи пальцем на мене. Начебто… Її так хитало, що я не впевнена, що дівчина бачила мене в єдиному екземплярі. Але охоронець кивнув і відступив.

- Він зі мною, - кивнула я на Рафаеля і пішла назустріч Карлі. Та буквально впала в мої руки.

- Ла-а-аура, ти прийшла! Я така рада, що ти прийшла! Ти знаєш, що він зробив? Він!.. – вона ткнула пальцем в повітря і остання рідина з її коктейлю розплескалась на голови людей за сусіднім диванчиком. Ті обурено скрикнули. Я почала швидко вибачатись перед ними і винувато схиляти очі.

- Де твій столик, Карла? – прокричала їй на вухо.

- А? Що?

- Столик! Де твій столик?

- А-а, отой, - ткнула вона рукою на диванчик в напівтемряві, трохи віддалений від перил. Я кивнула і хотіла зробити крок в той напрямок, коли Карла спинила мене, подивилась прямо в очі, її зіниці блищали від алкоголю, і серйозно сказала: