Розділ 13 Термін дії вдачі

Я доїхав до її дому. Будинок здавався холодним і пустим без неї. Кинув рюкзак Мії на диван. Підійнявся в її кімнату і завмер на порозі. У кімнаті усе було обережно розкладено по поличках. Застелене ліжко, розвішані речі, нічого зайвого. Бути тут без власниці здавалось неправильним.

Поглянув на дзеркало і шухляду під ним. Мія навіть подбала, щоб я поїв. Але їсти не хотілось. Нічого не хотілось. Закрив двері і спустився вниз. Сів на диван і обійняв подушку. Одразу вловив її запах: легкий, солодкий. Ніколи ще я не відчував себе так самотньо. Ніби кошеня, що викинули на вулицю. Із тим самим сумом на мене дивилась біла орхідея на кавовому столику.

- Не дивись так на мене. Я не стану тебе поливати. І не смій мені дорікати, що це я винен в її нещастях! Думаєш я цього не знаю? – але квітка мовчала. Жодної пелюсточки не тріпотіло. – Дожився… Розмовляю із квіткою! – я встав і пішов в кухню.

- Ні, ну ти уявляєш? Чого це вона одразу до Марка в обійми кинулась? Коли я лише сказав про перевірку! Як вона могла? Невже тільки цього і чекала? Так не терпиться знайти своє справжнє кохання?

Я поливав орхідею, слідкуючи, щоб вода не потрапляла на місця росту листя. Зробив все, як було наказано. І злився за це на себе. Чого це я тут роблю хатні справи, а Мія знаходиться в готельному номері наодинці із іншим чоловіком?

- Я знаю, що це я підштовхнув її до дій. І знаю, що це необхідно аби зрозуміти чи Марк справді її доля! Але… - в грудях знову пекло від її образу нареченої, який стояв перед очима.

Дивитись на Мію в цій білій сукні було просто нестерпно! Як вона взагалі могла погодитись надягти її?! Надто відкрита, надто вульгарна, зовсім не для весілля, зовсім не для Марка!.. За мить до того, як вона підійняла погляд, я відвернувся і стиснув кулаки так сильно, що зламав олівець, який тримав в руці. «А коли він поцілував її! Яка наглість! І чого вона не пручалась!» - в голові майнули противні думки, як його руки ковзають її спиною, а з її вуст зривається стогін. Я стиснув щелепи, що аж зуби заскрипіли. Мені було цікаво побачити її обличчя, але вона заховалась під фатою.

Поставив лійку на своє місце. Оглянув квітку і задоволено кивнув. Сів на диван і прикрив очі. Глибоко вдихнув і намагався сконцентруватись на чомусь іншому. Та перед очима, як на зло, спливав той поцілунок. На вулиці вже сутеніло.

«Рафаель?» - за кілька годин обережно пролунало в голові. Цікаво, яким голосом вона буде просити мене про допомогу? «Якщо ти мене чуєш, то їдь сюди негайно! І я дуже сподіваюсь, що ти полив орхідею! Бо інакше я пожаліюсь на тебе у, ем… вищі структури! От! Боже… і що я роблю! Яка нісенітниця» - я розсміявся. Мені навіть легше стало, що Мія була собою.

***

Я міряла простору світлу спальню з окремою ванною кімнатою та гардеробною нервовими кроками. Не була певна чи Рафаель почув мене. І чи взагалі прийде. Він виглядав сумним і трохи ображеним, коли ми прощались біля штабу.

«Хоча з чого б це йому ображатись?» - дивний він.

Готельний номер, який ми зняли, знаходився на тридцятому поверсі. Вид на місто відкривався дивовижний. Центр був жвавим і світився завдяки фарам автівок, ліхтарям кафе та рекламним банерам. Я притулилась головою до прохолодного скла.

В усьому величезному номері, що був єдиним на поверсі, шумоізоляція була на висоті. Ніби ці пентхауси були спеціально створені для укладання бандитських договорів.

Погляд зачепився за тумбу біля підвісного великого ліжка. Тут взагалі все було великим! На тумбі стояла свіжозроблена фотографія: Лаура з Оскаром при першій зустрічі на пляжі. Мене пересмикнуло. Ми весь день розкладали речі в номері, робили схованки зі зброєю на екстрений випадок та проговорювали деталі наших історій.

- Міє, я хотів вибачитись за той… - намагався заговорити Марк.

- Нічого, -  відрізала я. – Усе добре. Так буде правдоподібніше. І фото гарне вийшло, - всміхнулась до нього, показуючи заставку екрана на телефоні Лаури.

Не буду приховувати, що він налякав мене цим жестом. Але я сподівалась, що тепер Рафаель напевне знає чи Марк моя доля, чи ні. Хоча навіть думати про це особливо не хотілось. Я надто втомилась і перенервувала через усю цю ситуацію і раптове занурення у життя під прикриттям. Тож сказала Марку, що йду спати і пішла в свою окрему кімнату. Зараз нас розділяла вітальня – кімната напарника була навпроти моєї.

Стільки всього сталось за останні кілька днів! Із новобранки я стала агентом під прикриттям. І все завдяки появі янгола-охоронця, що буквально звалився на мою голову. Прикрила очі і постаралась не засинати. «Де він взагалі шляється?» - скільки іще я буду його чекати? В цей момент почулось шарудіння крил, як тоді в церкві. Я розплющила очі і сахнулась від вікна.

Прямо за склом із широкою білосніжною усмішкою висів Рафаель. Янгольські крила широко розкинулись в боки і мерехтіли. Злегка гойдались, тримаючи хлопця у повітрі. Видовище було ще тим. Але як впустити його в кімнату, якщо вікна не відкриваються? Рафаель жестом показав мені відійти трохи назад і я зробила два кроки. Потім він приклав палець до скроні і постукав по ній.

«І що ти від мене хочеш? Ну, давай спробуємо! О, величний Амун Ра! Хай мій недолугий янгол-охоронець зможе опинитись в моїй кімнаті! Я не знаю, як правильно це робити! Не шкірся там!» - сказала я подумки Рафаелю і встигла побачити його усмішку перед, вже знайомим, спалахом світла. Я заплющила очі.

- Могла б і не обзиватись, - видихнув мені в обличчя янгол. Я відкрила очі і зустріла сірий погляд. Крила склались за його спиною і зникли.

- Це тобі нагадування про можливі ризики при безчесній генерації доль, - всміхнулась до нього. – Чого ти не телепортувався, як минулого разу, в моєму будинку?

- Минулого разу мені просто пощастило, що я не застряг в стіні. Краще використовувати телепорт, коли точно знаєш, як виглядає місце. Тепер я можу безпечно приходити сюди, в твій будинок і у відділок, - пояснив Рафаель.