Розділ 12 Життя Лаури

Ранок почався не з кави. Точніше міг би, та, коли в мене неочікувано задзвонив телефон, я розбила чергову чашку. Детектив Матіас бадьоро повідомив мені адресу місця зустрічі і наказав негайно прибути туди. Довелось ще і збрехати, що я заїду за Рафаелем, який насправді комфортно себе почував на моєму дивані, дивлячись мультики.

- Я поведу, - впевнено заявив хлопець, коли я відчинила гараж і розблокувала машину.

- А ти вмієш?

- Звичайно! Гадаєш, в небесному царстві досі їздять на конях і б’ються мечами? – обурився він, а я замислилась.

- Гадаю, янголам взагалі не потрібен транспорт. У вас же є крила, - зігнула руки в ліктях і притисла їх до боків. Помахала кистями, зображуючи політ.

- Ти схожа на голуба, - всміхнувся Рафаель. Я цокнула і опустила руки. – Крила це частина нас. Янголи не використовують їх просто, щоб пересуватись або хизуватись. Вони, як друге серце, - похитав він головою. Я згадала ту його фразу з першої зустрічі, коли доторкнулась до крила, і зараз моментально залилась рум’янцем. – Давай ключі.

Ми сіли в автівку і Рафаель одразу пристебнувся. Я із питанням подивилась на нього.

- Що? Твоя вдача лякає навіть мене. Скільки чашок ти розбила за життя?

- Дуже і дуже багато, - важко зітхнула і теж пристебнулась.

Потрібного місця ми дістались швидко. Рафаель був вправним водієм або це просто його нескінченна вдача посприяла нашому безпечному приїзду. Поки ми їхали я міркувала, як живуть янголи із новими технологіями. Чи є в них кавоварки? А апарати з морозивом? А янгольське метро: вагони теж мають крила? Хоча метро напевно було в демонів, бо в янголів немає землі.

Ми припаркувались біля великого складського приміщення, недалеко від міста. Нас оточували високі зелені дерева, які створювали затишну тінь і рятували від спеки. На перший погляд будівля здавалась закинутою. Здається, ми приїхали першими, бо довкола не було машин і ніхто не вийшов нас зустріти. Рафаель постукав у металеві пошарпані двері, вирізані в воротах. Ніхто не відгукнувся, лише птахи на деревах роздратовано перегукувались.

Десь з боку траси заревів мотор і за кілька хвилин ми побачили мотоцикліста, що стрімко наближався до нас. Він запаркувався біля моєї машини. Зняв шолом і я впізнала знайоме обличчя.

- Марку! Що ти тут робиш? – здивувалась і підійшла до брюнета. Янгол рушив за мною.

- Привіт, Міє. Приїхав на роботу, - спокійно повідомив хлопець і подарував мені посмішку, а Рафаелю – невдоволений погляд.

- На роботу?

- Вчора зустрів дядька Матіаса вдома. Він приїхав на вечерю і розповів про твою необдуману участь в складній операції його команди.

- Чекай, детектив Матіас – твій дядько? – Марк лише знизав плечима.

- Він сказав, що їм потрібна людина, яка зіграє роль хлопця Лаури і стане постачальником де Леоне. Я викликався волонтером, - всміхнувся він.

Мені стало спокійно. Я знала, як працює Марк: вміло, чітко, ефективно. Але здригнулась, прогнавши ще раз його слова. «Хлопцем» - мені доведеться грати роль його дівчини. При чому грати так, щоб усі довкола повірили в це. Я покосилась на Рафаеля. Обличчя янгола не виражало жодних емоцій і від цього мені стало сумно.

«А чого ти очікувала?» - майнуло в голові. І дійсно. Що я очікувала побачити в цих сірих очах? До того ж це в Лаури є хлопець, не в мене.

З дороги знов долинув гул моторів і з’явилось кілька пікапів та один фургон. З них вийшла команда детектива Рім. Кілька офіцерів в цивільному несли апаратуру: комп’ютери, камери, дроти, рації і багато іншого.

- О, ви всі вже тут. Чудово. Ходімо, - махнув рукою детектив Матіас і пішов відчиняти металеві двері.

З фургону випливла тендітна жіночка похилого віку разом із двома дівчатами - близнючками. Вона неприязно кинула оком на місцевість і граційно пройшла в середину будівлі. Зупинилась лише біля нас з Марком на кілька секунд. Пильно оглянула обох, всміхнулась і схвально кивнула. Ми переглянулись, але що це було так і не зрозуміли. Дівчата несли в руках невеличкі блискучі чемоданчики та чохли з одягом. Марк пішов всередину, а мене спинив Рафаель.

- Це чудова можливість.

- Для чого?

- Марк буде твоїм хлопцем. Гра в закохану пару допоможе мені зрозуміти чи справді він твоя доля, - холодно промовив янгол. – Зроби усе можливе, щоб його серце затріпотіло.

- О-о, я зроблю! – роздратовано відповіла я і висмикнула свою руку з його. Попрямувала в складське приміщення.

Всередині вже кипіла робота. На єдиному великому просторі з височезною стелею встановлювались столи із комп’ютерною технікою, розгортались оперативні інформаційні пункти з великими екранами і дошками, як у відділку, налаштовувались телефони і підключались супутники. Молодий хлопчина встановлював софіти та зелений фон. Елегантна жіночка із дівчатами порпались в одній із окремих дальніх кімнат.

- Так і створюється штаб, - підкралась до мене детектив Рім. – Тепер це наша база і місце зустрічі при надзвичайному випадку. Тримай, - вона вручила мені ключи від «штабу», які я одразу заховала, прикріпивши до ключів від дому.

- Що це? – кивнула я на зелений фон.

- А-а, будемо створювати життя Лаури. Ходімо.

Детектив повела мене в дальню кімнату, де дівчата разом із пані вже встигли розвішати речі, протерти дзеркало, налаштувати світло та розкласти косметику. «Оце швидкість!»

- Пані Прісцила, хочу представити вам нашого ключового агента під прикриттям – Мія Верес. Мія, це пані Прісцила. Вона костюмер, гример та акторка. Майстер своєї справи!

- Акторство давно в минулому, люба Рім. Це мої помічниці – Кіра та Іра, - брюнетки махнули мені рукою і посміхнулись. Якщо чесно, розібрати хто з них хто я не змогла. Дівчата були мов під копірку. - Приємно познайомитись, Міє, - жінка простягнула руку.

- І мені, пані Прісцило. Розраховую на вас, - потиснула її суху холодну долоню у відповідь. Пріцсила знову оглянула мене своїм прискіпливим задумливим поглядом.