Розділ 11 Вовк в овечій шкурі

Я просиділа ще кілька годин в прохолодній камері, для надійності. Намагалась ні про що не думати і не закривати очі. Тому що перед внутрішнім зором поставав образ, який бентежив усі думки.

Підставний офіцер відкрив камеру і провів мене до кімнати для допитів. Повідомив, що детектив Рім з командою скоро з’являться, а ще приніс мені нормальний одяг: джинси, літнє худі та кросівки.

Я залишилась одна і одразу скинула туфлі, від напруги в ногах почала нити рана, але перевдягатись не стала. На рівні інтуїції, шостого чуття, відчувала, ніби хтось за мною спостерігає. Повернулась до дзеркала-скла і пильно в нього вдивилась. «Господи прости! Рафаель, якщо ти вирішиш підглядати, обіцяю, що згрішу і виколю тобі очі!».

Відповіді з того боку дзеркала не отримала. Але за кілька хвилин я відчула спокій. Швидко перевдяглась, повернувшись до дзеркала спиною. Тільки підняла руки зав’язати хвіст, як двері відчинились і на порозі з’явився янгол із фразою:

- Мої очі надто гарні, щоб їх виколювати!

- О, то ти все ж таки був там? - на мої слова хлопець лише знизав плечима.

- До речі, деякі демониці в пеклі позаздрили б твоїм навичкам зваблення, - хтиво всміхнувся він і присів на край столу.

- Ти бачив? – задихнулась я від обурення і від згадки того, що робила «Лаура» перед камерами ув’язнених.

- Трохи, - явно збрехав він. Рафаель пильно дивився на мої руки, які вправно крутили хвіст на голові. – Де ти так навчилась входити в роль?

- Курси акторської майстерності. Мама наполягла. Роки практики цілком окупились.

Двері відчинились вдруге і на порозі з’явилась команда детектива Рім. Вона сама, детектив Матіас і старший офіцер Катрін з контролю наркотиків. Вони розсілись довкола столу, Рафаель відійшов до стіни і сперся спиною, а я сіла біля детектива Рім. Скинула питальний погляд на янгола, який не збирався покидати кімнату.

- О, ти ж ще не знаєш. Новобранець Рафаель визвався нам допомогти. Ще одні очі не будуть зайвими, - прокоментував мій погляд детектив Матіас. Рафаель лише легенько всміхнувся і знизав плечима. Знов застосував свої сили!

Коли усі матеріали справи, а їх було доволі багато, були розкладені на столі і усі нагострили вуха, я почала розповідь того, що дізналась.

- Судячи з ділового одягу, сьогодні ваша команда зірвала якусь зустріч або навіть угоду. Вона мала статись в тому клубі. Луїс де Леоне не прийшов сам, бо відправив Карлу.

- З чого ти це взяла?

- Костюм і легкий макіяж, замість улюблених відвертих суконь та високих підборів. Вона була чим засмучена і недбало згадала про проблеми, яких і так багато, - пояснювала я.

- Цілком можливо. Луїс не любить світитись. Для першої зустрічі із постачальником він цілком міг відправити Карлу, - підтвердила Катрін.

- Що ще?

- Здається вона повірила, що я та сама дівчина, що обіграла Хорхе. Але я впевнена, вона захоче перевірити це.

- Як?

- Грою в карти, абощо. Карла запросила мене на обід, о другій, в ресторані «ЛеМарш».

- За документами цей ресторан належить шеф-кухарю, але насправді власник де Леоне, - повідомив Матіас.

- Вона запросила тебе на свою територію, - зауважила детектив Рім. – Ти згадала про свого хлопця? – Лаура не здригнулась від цього питання, на відміну від мене.

- Так, натякнула, але не було нагоди розповісти «чим він займається». І це було б підозріло, розповідати про злочинне життя при першій зустрічі.

Ми всі замовкли. Кожен обмірковував ситуацію. Складав в голові план та можливі ризики, пригадував усі зібрані раніше факти.

- Гаразд. Вже пізно. Зараз всі ідуть додому. Відпочивають. А завтра Мія переїжджає на підставну квартиру. Карла може приставити до тебе хвіст, з цим мусимо бути обережними, - наказав детектив Матіас. Я кивнула і решта підтримала його думки. – О, і Міє, заший рану!

З відділку ми виходили під покровом ночі. Спека відступила і дихати стало легше. Я стояла закутана в худі, щоб не було видно ні кольору волосся, ні обличчя, ні навіть рук. Рану на стегні мені зашили, знову. Рафаель стояв поруч, склавши руки в кармани джинсів і злегка похитуючись з п’ят на носки. Я могла прочитати на його обличчі: «Мені все це не подобається! Ти наражаєш себе на небезпеку і додаєш мені сивого волосся!» Так ми і доїхали додому: я всміхалась сама до себе, а янгол мовчав.

Опинившись у рідних стінах я забралась на високий барний стілець. Повернулась обличчям до Рафаеля і вказала на свою розбиту губу. Ранка була зовсім невеличка, але противно пульсувала. Янгол спочатку не зрозумів, а потім із здивуванням промовив:

- О, то тепер ти хочеш, щоб я зцілив тебе?

- Угу. Але тільки цю, на губі.

- Не хочу.

- Тобто не хочеш? – обурилась я. – Ти ж мій янгол-охоронець! От і роби свою роботу! Хіба у янголів нема схожого гасла «Служити і захищати»? – це було поліцейське гасло, але і для їхньої роботи цілком підходило.

- Звучить, наче звертання до собаки!

- Якби ти був собакою, то був би самоїдом. Великим, білим, пухнастим із доброю усмішкою та відданим поглядом. Ходив би всюди за мною хвостиком і… - я старалась не змовкати ні на секунду. Схоже, він ще був ображений через те, що я власними руками собі зашкодила.