Розділ 10 Я все одно це зроблю

Мія видихнула і замовкла. Потупила очі в підлогу і облизала пересохлі губи. Вона розповідала все чітко і швидко, але від цього мій гнів не вгамовувався.

- Це не пояснює чому ти стоїш переді мною в такому стані.

Звучало грубо. Але як є.

- Так, правильно. Дивись, я вже сказала, що Лаура непосидюча, пристрасна та жіночна. Тому довелось трохи змінити образ і…

- Мене абсолютно не цікавить твій одяг, - відрізав я.

Хоч це не зовсім було правдою. Блискуча коротка рожева сукня підкреслювала жіночні вигини тіла, оголювала руки, ноги і трималась лише на тонких лямках на плечах. Високі підбори зробили Мію ще стрункішою і вищою. Легкі чорні кучері звабливими хвилями окреслювали м’які риси обличчя та струїлись по спині. Мені вартувало багато зусиль, щоб дивитись лише в її карі очі і на обличчя з вечірнім макіяжем, що робив її трохи старшою і вульгарною. Я міцніше стиснув кулаки.

- Так-так. Отже, історія сьогоднішнього арешту Лаури така: вона вв’язалась в бійку і отримала кілька травм. Щоб це виглядало реально і мене не розкрили просто грим не підходив. І я… - вона зам’ялась, невпевнено обхопила себе руками і мені захотілось підійти і заховати її оголену шкіру. Але я залишився біля столу. – Я розбила собі губу, попросила поставити синець і порвала шви, - випалила Мія на одному диханні.

- Ти сама..?! – в мене навіть мову відняло.

Я шумно втягував повітря і намагався заспокоїтись. Відвернувся від неї і сперся на стіл. Вхопився за нього так міцно, що дерево жалібно затріщало.

- Вибач..? – тихо подала голос Мія.

- Скажи, як мені допомагати, охороняти і захищати, якщо ти сама собі завдаєш шкоди? Буквально! – рявкнув я.

- Ти можеш допомогти! Щоб усе точно пройшло вдало мені потрібно трохи твоєї удачі, - оживилась дівчина.

Ха! Вона ще сміє про таке просити, коли сама собі розбила губу?! Моєму обуренню та шоку не було меж! Такого я точно не очікував побачити тут, на Землі, від своєї підопічної!

- Ні, - суворо промовив.

- Ні? – перепитала.

- Ні! Я не дам тобі вдачу. Надто небезпечно втягувати тебе в роботу під прикриттям. Ти і сама мала би це знати.

- Я знаю. І я все одно зроблю це, - серйозно промовила Мія. – Я прийшла до тебе і повідомила про свої наміри. Попросила допомоги. Але з додатковою удачею чи без – я все одно зроблю це, - я повернувся до неї і подивився прямо в очі. Вона витримала мій погляд гідно. Не відвела карих очей, не схилила голови, навіть не здригнулась. В її очах я бачив рішучість, якій не можу протистояти. Зітхнув, так важко, як ніколи від народження.

- Іди сюди, - простягнув до неї руку. Вона завмерла, недовірливо дивлячись на мене, але потім повільно простягнула руку і я сплів наші пальці. – Обіцяй, що будеш уважна. І, якщо щось піде не так, ти вийдеш з гри. Не повертайся спиною до ворога. І завжди будь напоготові. Просто подумки згадай Його ім’я і я дізнаюсь, де ти знаходишся і одразу прийду на допомогу. І…

- Я ж не у лігво вовків йду. Навіть за межі відділку не вийду! – я різко глянув на неї. Важким довгим поглядом. Мія знітилась і відвела погляд. – Обіцяю.

Ми стояли так ще кілька хвилин. Потім я махнув нашими зчепленими руками і у довідці висвітився її показник удачі: 3. Мія аж засяяла від щастя і з її розбитої губи виступила кров.

- Чудово! Мені цього вистачить! – вона вже збиралась піти, але я не відпустив її руки.

Притягнув ближче до себе. Відчув тепло її, ледь прикритого цієї блискучою ганчіркою, тіла. Підійняв руку до обличчя і стер червону кров з її губи. Я бачив, як очі Мії на мить розширились і чув, як пришвидшило свій ритм її серце. Я не хотів її відпускати. «Це надто небезпечно! Вона ж не впорається!» - але сам обсмикнув себе за останню думку.

- М-мені вже час. Зустрінемось за кілька годин у кімнаті відпочинку, - і вона випурхнула з моїх рук.

***

Головне у роботі під прикриттям – забути своє справжнє життя. Повністю перемкнутись на ту роль, яку маєш зіграти. Стати іншою людиною настільки, щоб і самому в це повірити. І при цьому залишатись на тонкій межі між виконанням обов’язків і вчиненням злочину.

Саме це я і намагалась зробити, поки мене саджали в поліцейське авто, робили коло довкола району і везли назад у відділок. Єдине, що не давало мені зараз повністю зосередитись на житті Лаури – сірі пронизливі очі і гарячий дотик до губ.

«Що ж ти робиш, негідник! Прямо перед важливою роботою», - обурено подумала я і нервово пересмикнула плечима. Треба зосередитись. Заплющила очі і згадала характер та життя Лаури.

Відчула, як машина зупинилась в гаражі. Гупнули передні двері і за мить відчинились задні. Час працювати.

- Виходь! – наказав поліцейський.

- А ви не могли б подати мені руку? – захлопала я віями. Хоч свідків довкола ще не було, але це прекрасна можливість увійти в роль. Поліцейський цокнув і за середину кайданок витягнув мене з машини. – Гей! Дідько! Ніжніше ніяк не можна було? – верещала я, поки мене вели крізь скляні автоматичні двері у хол з камерами.

Мене всадили на лаву і я надула губи. Озирнулась довкола. В камерах зі скляними куленепробивними дверима було багато народу, окрім однієї. Де із нудьгуючим виглядом сиділа Карла. Я не стала затримувати на ній погляд.

Натомість задерла ніс і звабливо закинула ногу на ногу, дивлячись з-під лоба на офіцера. Підняла руки до обличчя, кайданки сповзли трохи вниз. Притулила зап’ясток до зап’ястка і покрутила довкола одне одного, показуючи, що предмет мені тре і не подобається.

- Офіцере? – ніякої реакції. – Офіце-ере? – дитячим голосом, розтягуючи літери. – Зніміть кайданки? Ну, будь ласочка! – схилила голову, оголюючи шию. І це спрацювало. Ув’язнені чоловіки в камерах почали свистіти і кричати щось про «ціну за ніч». Підставний офіцер кинув на мене погляд, затримався на ключиці, ковзнув очима нижче, але швидко взяв себе в руки, прокашлявся і втупився вперед себе. Я всміхнулась. Добре, Лаура. Тепер я, це ти.