Розділ 8 У відділку

Піт градинками котився по скронях. Сонце було майже в зеніті і пекло шкіру. Я вже не відчував ніг, але чітко відчував голод. Я ж міг пробігти всього одне коло довкола кварталу. А намотав більше десяти! І то, бігав би довше, щоб усі дивні думки остаточно вивітрились з голови, але хвилювався, що з нею щось станеться. Вона ж просто майстер влипати в пригоди!

«Ну, і хто в цьому винен?» - тоненьким голоском заговорила совість. І чого я дозволив їй почути слова Темелуха? Знав же, що вона стоїть на сходах. Та мені було цікаво, що ж вона буде робити, коли почує спосіб передачі щастя, який вираз буде на її обличчі? Я скривився, глибоко вдихнув і побіг назад, до її дому. Не став телепортуватись, щоб не лякати її.

Мія відкрила досить швидко. В зовнішньому вигляді змінилось тільки чорне волосся, тепер вкладене у високий пучок, та з’явився квітчастий фартух. В будинку пахло чимось дуже смачним: спеціями, сиром, овочами. Вікна були відкриті, від плити пашіло теплом.

- Ти готуєш в таку спеку?

- Я завжди щось готую, коли мені треба подумати чи… чи ще щось, - відмахнулась вона. - Ти зголоднів? Лазанья буде за п’ять хвилин, але в холодильнику ще є бутерброди.

- Я почекаю, - сів на барний стілець і склав руки. Мія налила склянку води і поставила переді мною. Я вдячно прийняв її.

Дівчина дістала з холодильника овочі і швидко зробила салат. Її рухи були вправними, точними, граційними, ніби вона була професійним кухарем, а не поліцейською. І знову робила те, що могло їй зашкодити. З її вдачею ніж міг вислизнути з руки, вона могла обпектись, впустити скляну салатницю. Але ця дівчина не боялась цього, навіть знаючи про те, що нещастя йдуть рука об руку з нею.

Мія виставила усе на стіл, налила сік і в цей момент клацнув таймер на духовій шафі. Вона поправила волосся, взяла прихватки і дістала гарячу страву, від якої тоненько підіймалась пара. Поставила її на підставку, оглянула колір страви, посміхнулась і зняла прихватки. Потягнулась за чимось позаду гарячої скляної форми:

- Обережно!

- Ау!

Мія відсмикнула руку, скривилась. Піднесла до вуст і подула. Швидко підставила під холодну воду. Я усвідомив, що підхопився на ноги і стою посеред кухні. Скоротив простір, що розділяв нас до мінімуму. Взяв її маленьку долоньку в свої, вона не пручалась. Подивився на червоніючу пляму на долоні. Щось гарячою хвилею скипіло в грудях і підійнялось, здавивши горло. Я легенько провів великим пальцем по опіку, застосовуючи свої сили. Він засвітився, зблід і зник.

- Не роби так більше, - тихо промовила Мія. Я підняв на неї погляд. Її карі очі були лагідними і сумними, але зустрівшись з моїми вона змусила себе посміхнутись. – Я ж можу звикнути!

А я і не був проти. Хай звикне. Хай не дивиться на мене, як на небесне диво. Хай не боїться мене. Хай дозволить допомогти.

- Хіба це погано?

- Одного дня ти підеш і більше мої рани магічним чином не зникатимуть. А будуть довго і болісно заживати.

Я від сахнувся від цих слів. Випустив її руку. Вона сумно подивилась на неї. Лише на мить в її очах майнув біль. Це була лише мить і Мія знову посміхнулась. Поклала на тарілки страву і запросила до столу. Та мені вже нічого не хотілось.

***

Я сиділа в своїй кімнаті перед дзеркалом і дивилась на долоню, де кілька годин тому був опік. Завдяки Рафаелю мені не знадобились мазі чи пластирі. Біль пройшов від одного його дотику, але відчуття порожнечі між ребер залишилось. «Хіба це погано», - від його хрипкого голосу по тілу пробігли мурахи. Я підійняла очі і зустрілась з відображенням у дзеркалі. Волосся було заплетене у високий хвіст, чорна сорочка і легкі штани.

Але це ніби і не я була. «Чого це в мене щоки зарум’янились? А очі чого блищать? Маячня якась!» Сплеснула себе по щоках долонями, щоб прийти до тями. Підвелась, взяла значок і спустилась вниз.

- Я їду у відділок.

- У відділок? Це ж найнебезпечніше місце! – скочив на ноги Рафаель.

- Поліцейський відділок – це найбезпечніше місце в усьому світі!

- Ага. Тільки не для тебе. Купа зброї, неврівноважених злочинців, заборонених речовин! – я замислилась над його словами. – Дивись, хоч твоя вдача все ще рівна нулю, ми не знаємо скільки буде тривати цей ефект.

- Ти правий. Але я все одно їду туди.

- Я з тобою.

- О, навіть не сумніваюся, мій янголе! – всміхнулась до хлопця, бо сенсу сперечатись не бачила. Він все одне піде за мною і так навіть краще, після того, що сталось вчора. Рафаель із зухвалою усмішкою вийшов на вулицю, зображаючи сильного і хороброго охоронця. Я підкотила очі, але не стримала усмішки і зачинила двері будинку.

У поліцейському відділку було прохолодно і багатолюдно. Усі знають, що від спеки мізки в людей трохи плавляться і вони здатні на дурні вчинки. Тому камери були забиті людьми. Хтось з них проїхав на червоне світло, а хтось накоїв щось набагато гірше.

Рафаель знов застосував свою магію: в нього з’явився поліцейський значок, а охорона на вході його люб’язно пропустила в середину будівлі.

- Посидь тут, - вказала я янголу на стілець біля свого столу і попрямувала до кабінету капітана.

Ніхто не чув, як він відчитував мене за необдуманість і за самодіяльність, і за прекрасну роботу. Не чули, але бачили, бо стіни в кабінеті капітана були скляними. Після довгої тиради, під час якої я стояла і дивилась вперед себе, чоловік важко видихнув, підійшов до мене і обійняв. Потім потріпав за щічку від чого я засоромилась і нагадала йому про субординацію.

- Ай! – махнув він рукою і весело порухав вусами. – От що я скажу твоїм батькам, коли вони побачать новини?

- Не кажіть нічого, капітане. Я інтерв’ю не давала і моє ім’я ніхто з преси не знає. То і ви зробить вигляд, що то була якась інша новобранка!

Капітан пильно подивився на мене, а потім кивнув на вихід. Я вирівнялась і з усмішкою покинула кабінет.

- Це що таке було? – спитав Рафаель, стоячи біля столу і нервово стукаючи пальцями по поверхні.