Розділ 7 Його робота

- Яка смакота! Це справді неймовірно! Треба було мені частіше навідуватись на землю! – захоплено вигукував Рафаель, наминаючи вже четвертий шматок піци.

Ми знову сиділи у вітальні. На столику була розкладена їжа і стояли склянки з колою. Я з’їла лише шматочок і зрозуміла, що більше не хочу. Після почутого сон, як рукою зняло. І тепер спостерігала за янголом. Було б добре тримати його на безпечній відстані, бо хтозна що ще цей демон придумає.

Рафаель помітив мій напружений погляд. Дожував піцу, витер руки і розвернувся обличчям до мене. Кілька секунд дивився мені в очі, а потім простягнув дві руки розкритими долонями вгору.

- Давай.

- Що?

- Давай руки. Спробуємо передати тобі мою удачу.

- Ще чого! – пирхнула я і склала руки на грудях, ховаючи. Рафаель зітхнув.

- Я теж, не дуже цьому радий, - «Аякже, так я і повірила!» - але якщо це єдиний спосіб збільшити твій показник, то ми маємо хоча б спробувати. Тоді я не буду хвилюватись, що ти знаходишся в постійній смертельній небезпеці! – сірі очі палали праведним гнівом. Може, він і справді переживав за мене? – До того ж це тимчасово. В небесному царстві скоро все полагодять і в тебе все буде добре, а я повернусь додому. І взагалі, може це і не працює.

- Ні! Я відмовляюсь! І від плану твого відмовляюсь!

Я різко встала і вийшла в коридор. Але, поставивши ногу на першу сходинку, зупинилась. Міркувала. Якщо ми зможемо передати мені удачу, я зможу повернутись до роботи. Люди довкола перестануть бути у небезпеці. Рафаелю не треба буде таскатись за мною всюди. Я закусила губу. Ну, втрачати мені все одно нічого!

- Ну, гаразд! Давай спробуємо! – влетіла я у вітальню.

Рафаель так і сидів в тій же позі, сумно розглядаючи свої долоні. Та легенько посміхнувся, коли я увійшла. Вказав рукою на диван. Я сіла навпроти. Обережно випростувала свої долоні над його. Завагалась всього на секунду, але потім опустила їх.

Ми сиділи так вже близько години. Розглядали наші сплетені пальці. Я періодично кидала погляди на янгола, але швидко опускала очі, коли він рухав головою. Та що це зі мною! Треба про щось поговорити!

- Ми маємо щось відчути, якщо це подіє?

- Гм, не впевнений. Давай перевіримо, - Рафаель змахнув своєю рукою, не відпускаючи мою. З’явився вже знайомий екран. Я кілька разів кліпнула і змогла прочитати напис: Удача -3. Хоч я і не очікувала на результат одразу, але все одно знітилась. – Ще не подіяло, - прокоментував підбадьорюючи янгол.

- Як ти дізнався де я? – Рафаель подивився на мене з питанням. – Тоді, в аеропорту. Як ти дізнався де я? Я не називала жодного імені бога і ти не міг чути мої думки, то як?

- Я відчув, що має статись щось погане. Вийшов в фойє і натрапив на твою подругу. Вона вказала напрям, куди ти пішла, - знизав він плечима.

- А куля? Ц-це… Ти відвів кулю рукою, правда? – Рафаель пильно подивився на мене, а я опустила очі. Він міцніше перехопив мої пальці.

- Так, - серйозним тоном відповів янгол. Я згадала його очі в той момент, коли Рафаель затуляв мені рану, спиняючи кров. Сіра, майже прозора райдужка диктувала біль, провину та тривогу. В серці ніби щось ворухнулось. Приємно, коли хтось піклується про тебе.

- Дякую, - тихо видихнула і здається почервоніла.

Екран між нами засяяв. Число засвітилось і розмилось. Я ахнула, а Рафаель із цікавістю спостерігав за подією. За кілька секунд напис перестав світитись і говорив: Удача 0. Я зраділа. Працює! Дійсно працює! Моя вдача не завжди буде мінусовою, я не приречена на нещастя! Рафаель хмикнув в напівусмішці.

- Це моя робота, - відповів він на мою подяку і випустив мої руки.

Мені стало якось сумно і серце защемило. Я розгублено дивилась то на напис, то на хлопця, то на свої руки. Вийшла із заціпеніння і схаменулась, піднялась.

- От і роби її добре! – в’їдливо сказала я. – Гарно, що це працює. А тепер спати. На добраніч! – кинула йому і швидко, не реагуючи на ниючий біль в нозі, пішла до себе. Гримнула дверима і важко опустилась на ліжко. «Робота»! Щоб йому!

Спала я добре, але не довго. Прокинулась від жахіття: шалені очі Віктора, детонатор в руці, нажаханий натовп і постріл, від якого мене ніхто не врятував. По скроні стікав холодний піт. Одна сторона тіла зомліла, а нога дуже боліла. Я сіла на ліжку розім’яла тіло і, трохи поміркувавши, вирішила, що треба йти в аптеку.

Вмилась, заплела чорне волосся у високий хвіст. Для зручності надягла чорні велосипедки, широку білу футболку та бананку. Вирішила перевірити показник щастя. Махнула рукою, як робив це Рафаель, але нічого не сталось. Махнула ще раз і ще раз, створюючи легкий вітер перед обличчям, але нічого. Ох, ну і ладно! Буду думати, що він все ще рівний нулю.

Тихо-тихо спустилась на перший поверх і завмерла в коридорі навпроти вітальні.

Лагідне, ще не спекотне вранішнє сонце проникало крізь вікно і гралось в розтріпаному платиновому волоссі вродливого янгола. Футболка трохи з’їхала і оголювала бліду ключицю і міцне плече. Навіть уві сні Рафаель був якимось неземним, манив красою гострих вилиць і тонких рожевих вуст. Я задивилась на нього. Тепер розумію, чому старші люди так довго і пильно придивляються до ікон архангелів у храмах. Певно, відчувають те саме: радість, божественну силу, надію. Вічно б дивилась!

Я схаменулась і тихо навпочіпки пройшла до коридору. Взяла кросівки і обережно зачинила за собою двері.

Вийшла з аптеки із великим пакетом того, що прописав мені лікар, та продуктами з магазину. Взяла всього по-троху. Купила собі холодної кави із вершками і пішла в напрямку дому. Хоч показник і мав би бути не мінусовим, про всяк випадок я оминула парк, де зараз сто відсотків вигулюють собак. Тричі роззиралась по сторонах при кожному перетині дороги і ще для надійності дивилась вгору. Кожного разу підводячи очі до неба, мені згадувалось, як Рафаель звалився з них прямо на мене. Оце так сюрприз від долі!