Розділ 5 Лікування

Різкий біль. Шоковий стан. Мій стогін. Зчеплені зуби.

Крики та метушіння натовпу. Хтось чітко кричав: «Ні!».

Я повалилась на спину. На очах виступили сльози. Дихання перехопило. Хотілось і плакати, і сміятись одночасно. Зосередилась на болю і відчула його в нозі. Піднялась на ліктях і побачила кров на підлозі, роздерту штанину і рану.

Я відступила вбік, коли побачила, що Віктор потягнувся до пістолета. Можливо це і врятувало мене від прямого потрапляння кулі. Але все ж таки зачепило. Кров продовжувала цівками стікати вниз і я потягнулась, щоб затулити рану. Та руки Рафаеля випередили мої. Він натиснув на рану і кричав про медиків, я скривилась. Його стурбовані сірі очі зустрілись з моїми. Янгол підтиснув губи і можливо подумки проклинав мене. Він нахилився до мого вуха і прошепотів крізь зчеплені зуби: «Я не можу вилікувати тебе зараз, коли тут стільки свідків. Потерпи, будь ласка. І… вибач».

Мене це насмішило, але я була вимушена стримувати сміх. Вибачається він! За що? За те, що мені ніколи не щастило? За те, що я роблю свою роботу, знаючи про усі її ризики? За те, що в інших людей немає магічного цілителя, а в мене є, тільки скористатись ним зараз не можна? Чи за те, що додав клопотів у моє і так не просте життя?

Я розлютилась. По-справжньому розлютилась. Була готова побити янгола прямо тут і зараз, і висказати все, що про нього думаю!

Але прибігли медики і відштовхнули від мене Рафаеля. Увесь час, поки мені зупиняли кров та переносили до медпункту, хлопець дивився на мене із чимось у погляді, що я не могла зрозуміти. Рану ззовні вздовж стегна промили і обережно зашили. Вона була не глибока, просто на ногах багато вен, от і крові натекло. Лікарі всунули мені журавлинний сік, щоб організм відновити втрату крові швидше. І, хоч сік із цукром, на смак все одно дуже кислий! Тож я кривилась, але під пильним наглядом головного лікаря пила.

Коли нарешті мене всі залишили, прийшли сержант Бор та капітан Пилипчук. Вони питали про те, як взагалі вся ця ситуація сталась. Розказала їм все чесно: як помітила підозрілу особу, як пішла за ним і як Бобсі відчув щось заборонене. Пес мій, до речі, був в порядку і перебував у вантажівці. Я напружила мізки і пригадала момент пострілу. Усе тривало якихось секунд десять, котрі мені здались вічністю.

- Перевірте мій пістолет. Якщо після Віктора його ніхто не торкався, то запобіжник має бути не знятий.

- Добре, - кивнув сержант і вимкнув диктофон.

Вони пішли, дозволивши написати всі звіти та пояснення завтра. Ох і мороки буде! Але одне я знала точно. Я перестрахувалась. Перед тим, як покласти пістолет на землю я перемкнула на запобіжник. Якби я цього не зробила і при пострілі з моєї зброї хтось постраждав – мене могли б відрахувати. Щонайменше.

Від’ємна вдача, щоб її!

Я розпустила чорне волосся, сповзла з ліжка і взулась. Усе робила повільно. Хоч мені і вкололи місцевий наркоз, усе тіло боліло і здригалось, бо нервова система була виснажена. Тут двері медпункту розчинились і на порозі з’явився Рафаель. Янгол прикрив за собою двері і прискіпливо оглянув мене. Тепер в його погляді була злість. Він ступив до мене:

- Давай, я швидко це вилікую.

- Не підходь! – відрізала я і виставила вперед одну руку.

- Цього б не сталось, якби ти послухала мене! Я казав тобі – завжди бути поруч! – його обличчя перекошувало від гніву.

- І що далі? Що буде, якщо моя доля не стане щасливою? Якщо моя вдача не збільшиться? Що мені робити, коли ти підеш? Як тоді бути? – мої питання і напівкрики змусили його замовкнути і спохмурніти. – Ти думаєш, що я не знала на якій ризик іду, обираючи цю роботу? Чи не знала, що таке може трапитись?

- Ти могла просто бути поруч зі мною, сказати мені і все було б добре!

- Ні, не було б! Мені не потрібна твоя допомога! Я двадцять три роки жила рука об руку із невдачами і нещастями. Проживу іще сто!

- Ні, не проживеш! Тепер в тебе мінусова вдача, а це означає…!

- І завдяки кому вона така?!

Цим питанням я ніби дала янголу ляпаса. Рафаель відсахнувся від мене і його сірі очі сповнились розпачу та болю. Жовна заходили на вилицях. Але мої слова були цілковитою правдою. Він винен, що зіпсував мою долю і вдачу, а я – не можу весь час покладатись на божественний захист.

- Я вже казала: не все можна вирішити магією!

Прошкутильгала повз янгола до виходу. Вийшла в коридор, кривлячись від болю. Пройшла кілька метрів аж тут мене схопили за руку. Я обернулась на Рафаеля, котрий потупив очі в підлогу.

- Вибач. Я не мав права кричати на тебе. Я більш за всіх винен в тому, що сталось. І я… - він хотів додати щось ще, але мене гукнув голос Марка:

- Мія!

Я не встигла озирнутись, як Рафаель смикнув мене на себе. Він схилився і зарився носом в моє волосся. Я опинилась в гарячих обіймах янгола. Уся злість і погані слова, які я збиралась йому висказати, раптом випарувались. Залишився тільки подив і… розгубленість.

- Ти що це таке робиш? – прошипіла я.

- Як це що? Втілюю наш план в життя! – гаряче прошепотів він мені на вухо.

- Який ще план?

- Той, на який ти погодилась до того, як наразити себе на небезпеку! – я пригадала нашу розмову про кохання мого життя що відбулась в багажному відділі, але не пригадувала суті плану.

- А можеш ще раз повторити в чому полягав план?

- Пізніше, - шепнув він і різко випустив мене з обіймів. Від несподіванки я хитнулась. – Марку! Прийшов провідати нашу героїню? А вона ж он на ногах не тримається! Сама до таксі не дійде!

- Я проведу, - ствердно сказав Марк, що вже стояв поруч зі мною і запропонував мені лікоть. Я із вдячністю прийняла його. – А ти?

- В мене ще є одна справа. Ем… звіт треба підписати. Я скоро прийду! – янгол махнув нам руками, ніби виганяючи. Ми не стали чекати на нього і попрямували до виходу.

- Він сказав таксі? – звернулась я до Марка.