Розділ 1 Як янгол на голову

Я впала на коліна перед вівтарем і схрестила руки в мольбі.

- О, святий Боже!

Поняття не маю, як правильно це робити, але бабуся казала, якщо молитись щиро, то Господь почує тебе у будь-якому випадку.

- Ех… Якщо ти і справді існуєш, чи варто мені усе тобі розповідати? – зітхнула і заплющила очі.

Це християнська церква. Католицька наче. Я проходила повз неї і вирішила заскочити перед завтрашнім важливим днем. Накинула на голову легкий білий шалик, щоб відповідати правилам та щоб ніхто з групи не впізнав. Завтра буде перший день практики і мені потрібна була хоч мінімальна надія, що все пройде гладко.

Я з дитинства знала, що щось пішло не так. Моя вдача просто випарувалась або її взагалі ніколи не було. Мені прямо-таки судилось влипати в якісь історії, нічого не тримати під контролем і постійно боятись за своє життя.

Я чіплялась за власні ноги, ідучи по рівному тротуару і падала, ламаючи при цьому руку чи ногу. Постійно застрягала у ліфтах, які виявлялись несправними і могли в будь-який момент полетіти униз разом зі мною всередині. Мій тато моряк. Він любить воду і любить плавати. Вперше опинившись на морі в мене ногу судомою схопило і я ледь не потонула, якби не тато. А мама моя – стюардеса. Ну, про польоти я взагалі мовчу. Ми якось потягом їхали, то і він з рейок зійшов. Купу разів труїлась, різалась, ламала предмети, особливо чашки. В нашому будинку був запас чашок на кілька десятків людей! А ще я ледь змогла поладнати з собаками, щоб піти навчатись на кінолога, в поліцію.

Напевно, Боже, ти зараз думаєш: «Ну, і якого біса… Кхм… Тобто, і чого тебе понесло вчитись на поліцейську із таким щастям?». Ну, причин в мене багато, але всі вони зводяться до одної.

Невже я справді сподівалась, що мені хтось відповість або подасть божественний знак? Цього не сталось за двадцять три роки мого життя! Ні у мольфарів, ні у ворожок чи знахарок в енному поколінні або ясновидець, чи чаклунів – не було відповіді чому в мене така погана вдача. Бабуся навіть думала, що мене хтось прокляв, через мій чорний колір волосся, і водила знімати прокльон. Але палатка потомственої відьми спалахнула, наче сухі гілки, від перекинутої випадково свічки. Тоді відьма сказала, що надії немає і походи до всіляких підозрілих осіб припинились.

Я міцніше заплющила очі і подумки благала: «Будь ласка! Будь ласка! Будь ласочка! Хай завтра все буде добре! І всі будуть цілі!»

Раптом відчула світло, що пробивалось з зовнішньої сторони повік. І воно ставало дедалі сильнішим. Я обережно розплющила очі. Трохи примружилась від яскравого різкого світла, що линуло згори і навіть затуляло вид вітражного вікна та вівтаря.

Світло линуло з-за спини чоловічої фігури. На його обличчя падала тінь, але навіть так він випромінював силу. Його янгольські крила м’яко шаруділи білим пір’ям. Його фігура наближалась і збільшувалась.

Чи то від різкого світла, чи то від раптової душевної легкості по моїй шоці збігла сльоза. Напевно це і є той самий знак! Боже благословення! Ніколи б не подумала, що воно таке гарне і реальне!

- Янгол! – пошепки промовила я із благоговінням. Аж раптом у відповідь роздалось чітке:

- Дідько!

Міцна чоловіча фігура несподівано придавила мене своєю вагою до підлоги, вдарила ліктем у скроню і тиснула на ребра з небезпекою зламати їх! Янгол! Ага! Розмріялась! Все життя не щастило, то з чого б це раптом сьогодні бог мене почув?

Я намагалась вибратись і скинути з себе тіло, що мене придавило і зрозуміти що сталось. Від того яскравого світла пекло очі і вони засльозились. Напевно якийсь віруючий перечепився через сходи вівтаря і впав просто на мене! Я скинула з себе руку і нарешті зробила глибокий вдих. Аж як в роті опинилось щось незрозуміле і я зімкнула щелепи.

- Ай! Ти прикусила моє крило! – обурився розкотистий чоловічий голос.

І справді – крило! Як він відчув? Я виплюнула кілька білих шовковистих пір’їнок і закашлялась. Звідки мені знати, де ця театральна декорація бувала! Брр! Нарешті, вибравшись з-під незнайомця, я випросталась і обтрусила свої чорні літні брюки від пилюки. Глянула на незграбу, який посмів так нахабно впасти на мене.

Платинове волосся, привабливе обличчя із модельними рисами, світлі сірі очі, струнке тіло та великі білосніжні крила. Чоловік граційно піднявся і крила рухались разом із ним так природньо, наче справжні. От, до чого мистецтво дійшло! Він був на голову вищий від мене, в білому костюмі, який теж обтрушував од пилу.

«Цікаво, чи вважається людина в костюмі янгола в церкві – богохульством?» - всміхнулась до себе.

- Кхм-кхм! Ви не хочете вибачитись, пане? – гордовито задерла ніс. Чоловік на секунду завмер, а потім подивився на мене.

Його сірі очі пробіглись по мені від маківки до п’ят і я якось зіщулилась під цим пильним поглядом. Крила чоловіка раптом розкрились, струшуючи пилинки, і склались назад, за спину. Я відступила на крок назад і вирячила очі. Оце так, справді, як живі.

- Де я? – запитав незнайомець.

- Д-де ви? – аж заїкатись почала. – В церкві! Ви збили мене з ніг. Не хочете принаймні вибачитись за це? – склала я руки на грудях.

- Вибачитись? Хіба не ти просила божої помочі? – чоловік провів руками довкола своєї фігури, ніби вказуючи: «Ось твоя поміч».