10.1. Дивакуватий співрозмовник

Лію обдало жаром і холодом одночасно, аж подих перехопило від страху. Емоції сестри було важко приборкати, та вона зробила глибокий вдих і на видиху заспокоїлася. Страх — одна з енергетично потужних емоцій, яка руйнує, знищує як дух, так і тіло. Лія знала, що той, кого вона намалювала, також втілився у смертного. Та вона не була впевнена, чи він знає, ким був і що робив до земного втілення.

Та зараз немає часу на припущення, треба терміново заспокоювати Настю, бо страх починає переростати у панічну атаку. Лія налила склянку води і подала сестрі.

— Я просто малювала і, знаєш, вийшов такий портрет… 

— Ти ніколи не вміла якісно брехати, сестро, — з недовірою поглянула і зробила великий ковток води.

Лія видихнула і сіла поруч, мовчки вигадуючи, як пояснити сестрі, що то Трікс — один із Темних і він зараз живе людське життя. Та чи варто взагалі таке говорити? Настю заспокоювати треба, а не розказувати про демонів і Темних Янголів. 

Тим часом, Настя взяла портрет і, уважно розглядаючи, промовила:

— У нього волосся має бути коротшим і борідка… Він не носить бороду, голиться начисто завжди. 

— То це той, про кого я подумала?

— Так, це Тарас. Батько моєї дитини… То звідки ти його знаєш?

У Лії не знайшлося правдоподібної брехні, щоб відповісти, і правду вона не хотіла казати, щоб не злякати ще більше. Вирішила спробувати потягнути час, поки Настя буде готова почути ту правду.

— Я розповім тобі, але пізніше. Домовились? — дуже швидко випалила і, не дочекавшись відповіді, продовжила, — А зараз давай, телефонуй пані Олені. Не затягуй з цим.

Настя відклала портрет, перевернувши його, щоб не бачити того обличчя, бо на малюнку він виглядав набагато небезпечнішим, ніж в житті. 

Набрала номер і підставила телефон до вуха, все ще спостерігаючи за перевернутим листом паперу, який лежав перед нею. 

— Алло! — після довгих гудків почулося в трубці.

— Добридень! Пані Олено? — трохи невпевнено промовила Настя, від хвилювання забувши все, що планувала сказати.

— Так, слухаю Вас.

Трохи зібравши думки докупи, Настя почала говорити більш впевнено:

— Мене звати Анастасія Бойко…

— Якщо ви з приводу боргу, то я вже говорила з Вашою колегою…

— Ні, ні, я з іншого питання. Ви, можливо памʼятаєте моїх батьків, Варвара та Микола…, - після короткої паузи, тихенько додала, — Я — Лисичка…

Після тих слів у слухавці застигла тиша, яка розхвилювала Настю ще більше.

— Дитино моя, Настуня! Я така рада чути тебе! — голос жінки тремтів, немов вона знайшла свою власну доньку, яку загубила дуже давно, — Як Варя? Як Микола? Я давно втратила з ними зв‘язок.

— Батьків немає вже двадцять років… — з сумом відповіла Настя.

— Співчуваю, дівчинко. Як ти сама?

— Дякую, пані Олено, все добре…

Настя ніяк не наважувалася попросити жінку зустрітися, сиділа та напружувала мозок, перебираючи думки, як їй запропонувати зустріч, та жінка зробила все сама:

— Настуню, а ти у місті? Чи можемо ми зустрітися, наприклад, завтра? Сьогодні мене виписують з лікарні, а завтра я вже вільна.

— Ой! Перепрошую, я не хотіла Вас турбувати… Ви хворієте…

— Навпаки, донечко, ти дуже порадувала мене своїм дзвінком. Я в нормі, як каже мій лікар: «Старість не лікується!». Не хвилюйся. Отже, завтра зустрінемось в кафе, біля мого дому, адресу надішлю повідомленням.

— Добре! Пані Олено, чи можу я якось Вам допомогти? Ми з сестрою можемо забрати Вас із лікарні на машині, та привезти додому, — поглянула на Лію і та схвально кивнула.

— Дякую, люба, мене племінник забере. А з тобою зустрінемося завтра. 

Поки Настя була захоплена розмовою, Лія непомітно прибрала портрет Трікса, чи то Тараса і прикрила його рушником, щоб не потрапляв на очі. Настя попрощалася з пані Оленою і посміхнулася сама собі. А Лія, в свою чергу, прислухалася до емоцій сестри і, відчувши, що та хоче попросити, сама завела розмову:

— Я відвезу тебе завтра. Якщо ти хочеш побалакати з нею наодинці, я не заходитиму до кав‘ярні. Отже, я підкину тебе, а сама поїду в універ. Домовилися?

Настя кивнула на знак згоди і подякувала сестрі за розуміння, бо вона дійсно хотіла побалакати з жінкою сам на сам.
 

***
 

Перед кордоном з Україною, Тарас вирішив зупинитися, трохи перепочити, заправити та помити машину. Купив собі круасан з кавою і сів за столик, поки машина була в автомийці. 

— Можна сісти? — чоловічий голос відволік Тараса від споглядання на дорогу за вікном.

Тарас розвернувся і побачив чоловіка, вбраного в чорний одяг. Обвів поглядом кафетерій і, знайшовши кілька вільних столиків, все ж кивнув, запрошуючи незнайомця сісти навпроти. Дивна якась ситуація. І чоловік дивний. 

Незнайомець, подякувавши, зняв капюшон і мовчки сів на запропоноване місце. Тарас, не відводячи погляду від дивного молодика, запитав: