7. Пробачати варто

Дорогою у Насті навернулися сльози. Вона не хотіла плакати, просто відчула невимовний сум після всього згаданого. А хвороба колишньої подруги настільки вразила Настю, що та так занурилася у думки, що навіть не помітила, як добрела до кабінету гінеколога. 

— Тобі туди, — Лія показала рукою на двері, а сама сіла на стілець біля кабінету.

— Дякую, — розгублено промовила Настя і, постукавши, зайшла всередину. 

Лія, почувши звук повідомлення, дістала телефон, прочитала і посміхнулася, вкотре переконавшись, що випадковостей не буває. Написала відповідь: “Зараз незручно говорити, зателефоную після шостої години”.

Хвилин через двадцять з кабінету вийшла Настя. Після прийому лікаря, настрій у неї значно покращився. Звичайно, ще потрібно поздавати купу аналізів, але огляд показав, що все в нормі. Дівчина обійняла молодшу сестру, чмокнула і радісно сказала:  

— Що, тітко, радій! У нас гарні новини: ми з дитиною в порядку. І я готова приготувати найсмачнішу вечерю. Мерщій до супермаркету! — схопила Лію за рукав і потягла за собою до виходу.  

Лія відчула настрій сестри і зрозуміла, щось змінилося в ній. Немов там, у кабінеті гінеколога хтось вдихнув у неї бажання почати життя заново, без образ і туги за минулим. 

Вдома Настя розказала про розмову з лікарем, який, немов добрий чарівник, заспокоїв її, переконавши, що майбутнє може бути набагато гарнішим, якщо не змішувати його з минулим. Бо, як Настя вже засвоїла, минуле залишається в минулому і ніхто не має сили його змінити, але всі мають можливість сприймати його, як досвід. Треба жити зараз. Сьогоднішній день — особливий і він ніколи не повториться, тому необхідно насолодитися кожною миттю, кожною подією.  

Лія слухала сестру, яка натхненно щебетала, готуючи вечерю, а за нею стояв Колас і загадково посміхався. 

— Це ти її надихнув? — подумки звернулася Лія до свого особистого Янгола.

— Ні. Ти ж знаєш, я не маю права втручатися, якщо справа не стосується тебе особисто.

— Чому тоді всміхаєшся?

— Тішуся успіхам своєї підопічної. Це ти вплинула на Настю. До речі, і Анжелу ти також добряче  надихнула, — промовив і поглянув на вхідні двері.

Лія також відчула, що гостя вже на порозі і, не дочекавшись дзвінка, пішла відчиняти. На порозі стояла Анжела, яка виглядала інакше, не так, як у лікарні. Лія запросила зайти, обійняла дівчину і взяла пакунок.

— Це млинці. Сподіваюсь, у вас знайдеться ваше фірмове сливове повидло? — посміхнулася Анжела і пройшла на кухню.  

Настя ставила на стіл страви, які приготувала і, почувши розмову, повернулася до дверей. Побачила подругу і заклякла.

— Ти так чудово виглядаєш, Анжелко! Заходь, сідай, — підійшла і обійняла подругу.

— Я так надихнулася тим, які ви щасливі, що й самій захотілося забути про свій недуг. Тому… — наче хизуючись своїм шикарним виглядом, поправила перуку і сіла за стіл.

Дійсно, то була зовсім інша Анжела, не така, яку дівчата зустріли сьогодні у кафетерії лікарні. Яскрава помада, чорна перука, сережки і, повний життя, погляд. Лія посміхнулася, радіючи змінам. 

За вечерею дівчата сміялися, згадуючи минулі роки, обережно оминаючи болючу тему, пов’язану з Русланом. Але їм необхідно було виговоритися, вилити отруйну образу, яка ховалася за невимушеною бесідою колишніх подруг. Лія вийшла в коридор і звернулася до Коласа:

— Ти можеш покликати на допомогу? Зараз буде неприємна розмова і дівчатам буде необхідна підтримка.

Янгол мовчки кивнув і зник, а Лія повернулася до дівчат, які мовчки сиділи, згадуючи те, про що не хотіли говорити. Лія дочекалася повернення Коласа. Він поглянув на неї, очікуючи знак. Лія кивнула, мовляв, давай, зараз саме час.

У кухні з’явилося дві Янголиці, які привіталися з Лією і стали за спинами своїх підопічних, торкаючись їх крилами.

У Насті покотилася сльоза і, глибоко вдихнувши вона прошепотіла:

— Якби ти знала, як мені тоді було боляче…Коли я побачила вас у ліжку, у мене запаморочилося в голові. У той момент я зрозуміла значення слова “зрада”, про яке так багато читала, але до кінця не усвідомлювала, який біль супроводжується з цим словом. 

— Чи зможеш ти колись пробачити мені за той біль? — також пошепки промовила Анжела, — Я була одержима коханням до нього. Того дня навмисно споїла його і затягла в ліжко. Але це не зробило мене щасливою. Пізніше я зрозуміла, що переспавши з ним, я не закохала його в себе, а навпаки, відштовхнула. Тоді я втратила вас обох. Ви поїхали з міста, а я, уявивши ваше щасливе подружнє життя, зненавиділа і тебе, і його. Я постійно плакала, істерила, не могла ні їсти, ні спати, аж поки одного дня не втратила свідомість. Прокинулась в лікарні і дізналася, що у мене стався викидень. Виявляється я була вагітна. І після того випадку моя ненависть до вас зростала кожної хвилини. Моє життя перетворилося на пекло. У думках я постійно прокручувала план помсти. А найстрашніше було те, що я бажала вам обом смерті. 

Після цих слів настала тиша, яка іноді переривалася схлипуванням. Дівчата плакали, а їхні Янголи обіймали їх, невидимими для них, крилами. Лія хотіла втрутитися, але знала, що ще не час. Ще не все сказано. Вони мають вирвати ту скалку із серця, що роками дарувала тільки біль. Та найгіршим є те, що дівчата звикли до того болю і навіть забули про нього, не помічаючи, що рана кровила до сьогодні. Але зараз вони зрозуміли, що біль не лікується часом, ти просто звикаєш до нього.