6. Обережно зі словами

Тихенько, щоб не розбудити сестру, Лія заварила дві чашки зеленого чаю із жасміном і вийшла на подвір’я, покликавши свого Янгола. Колас матеріалізувався і пішов за нею. Вони сіли на лавку-гойдалку і Лія накинула на себе клітчастий вовняний плед. Сиділи мовчки, просто насолоджувалися зоряним небом, яке після дощу здавалося таким чистим, немов щойно народилося.

Не відводячи погляду від зірок, Колас тихенько запитав:

— Знаєш різницю між “небом” і “небесами”?

— Ніколи не думала, що є різниця. Розкажи…

— Небо це фізична форма того, що бачать звичайні люди. Тобто вдень воно синє чи блакитне, з хмарами чи без, а вночі темне, засипане зорями. Якщо зазирнути в значення самого вислову “небо”, то можна побачити або, точніше, відчути Немає Бога, “НЕ БОГ”.  В свою чергу, “небеса”...

— Немає Біса, — не дала завершити думку і випалила Лія.

— Правильно, тобто, якщо йти за відчуттями Світлого, то можна сказати, що там, де немає Біса, там є Бог.

— Цікаво… Якщо йти за відчуттями, то ти сам обираєш, що бачити: небо чи небеса.   

Вони просиділи мовчки ще деякий час, дивлячись на ясні зорі. Потім Лія повернулася до Янгола і подивилася йому в очі. Думками звернулася до нього: “Не полишай мене ніколи”.

— Я завжди був і буду поруч, не хвилюйся, — Колас відповів вголос, щоб його голос закарбувався у її свідомості, бо зараз вона людина і сприймає все інакше. 

Вранці Лію розбудили звуки з кухні. Вона, яка щойно бачила сон, не зорієнтувалася одразу, що вже живе не сама, що сестра вдома. Вона підскочила на ліжку і поглянула на Янгола, який сидів поруч, у її улюбленому кріслі. 

— Твоя Лисичка готує сніданок, не лякайся так, — с посмішкою сказав Колас, чим заспокоїв дівчину.

— Коласе, я раніше не помічала, який у тебе голос. Він дарує таке тепло і спокій. Ти навмисне це робиш?

У відповідь Янгол просто посміхнувся. Він розумів, чому Лія почала саме так реагувати на нього, але нічого не сказав. Вона за ці дні згадала багато чого, але не все. Дізнатися, чому його голос звучить для неї саме так, Лія має відчути сама. Це також частина її шляху.

На кухні дівчину чекав пишний сніданок. Настя прокинулася рано і мала достатньо часу, щоб “почаклувати” над найважливішим, на її думку, прийомом їжі.

— Добрий ранок, сестричко! — Лія чмокнула сестру в щоку і сіла за стіл.

— Добрий ранок, Лілю. Я розбудила тебе? Вибач, я намагалася бути беззвучною, але не вдалося, — посміхнулася Настя.

— Все нормально, Лисичко. Це добре, що ми прокинулися рано. Маємо багато справ сьогодні.

— Так, треба сходити в магазин, купити продукти.

— І відвідати гінеколога. Тебе треба оглянути.

Настя припинила мити посуд і розчаровано сіла на стілець.

— Сестро, скажи правду, зі мною щось не так? Чи з дитиною? Ти щось бачиш і не кажеш мені?

— Заспокойся, Лисичко. Я не володію такими сильними надприродними почуттями “бачення”, тому слід звернутися до лікарів і впевнитися, що ви з дитиною в нормі. Я запишу тебе до хорошого лікаря, — взяла телефон і набрала номер.

До лікарні доїхали швидко, бо майже не було заторів, а світлофор завжди привітно сигналізував зеленим, даючи дівчатам рухатися без зупинок. Лікарня виглядала, як вулик, люди пересувалися, немов автоматично. На їхніх обличчях був сум і глибокі роздуми, які засмучували. Рідко хто посміхався і випромінював щастя.

Дівчата зайшли до кафетерію, щоб скоротити час очікування і випити, хоч і не дуже смачної, кави. Поки Настя робила замовлення, Лія обирала столик. Дівчата зручно повсідалися у м’які крісла, дочекалися свого замовлення і почали радісно обговорювати ім’я для дитини.  

— Настю, поглянь, будь ласка, бо не хочу обертатися. Там хтось сидить і випалює поглядом мені дірку в спині, — тихенько, щоб не привертати уваги оточуючих, сказала Лія.

— Там сидить якась жінка у яскравій хустині. Здається, я знаю її, обличчя знайоме, хоча пригадати складно. Дійсно, вона дивиться на нас якось дивно. Вона лиха? Як ти відчула її погляд?

— Ти така смішна стала, коли дізналася, хто я. Всі люди можуть відчувати погляд і без екстрасенсорних здібностей. Невже ти ніколи такого не відчувала?

— Не звертала уваги. То вона лиха?

— Ні, вона не лиха. Просто зневірена, — це Лія відчула дуже яскраво, навіть на відстані і зі спини.

Дівчата продовжили свою цікаву бесіду і вже забули про жінку у хустині, яка, поглянувши на годинник, підвелася і підійшла до дівчат, чим дуже їх здивувала.

— Привіт, дівчатка, — сумно промовила.

— Вітаю, — першою жваво відповіла Лія.

— Привіт, — повільно сказала Настя і розглядала жінку, наче намагалася впізнати, хто це.

Втомлене обличчя, сумні очі, тьмяне обличчя і повна відсутність брів, але щось знайоме було у тому виразі очей. 

— Так, я трохи… Ні, я дуже змінилася після нашої останньої зустрічі, — сказала жінка.

— Анжела? Це справді ти? — по голосу впізнала її Настя.

— Так, це я…

— Сідай до нас, — весело посміхнулася Лія і показала рукою на вільне крісло.

Анжела знову подивилася на годинник і прошепотівши, що має трохи часу до процедури, присіла поруч. Настя помітно обурилася, поглянувши на сестру, показуючи своїм виглядом, що не схвалює цього запрошення. Лія посміхнулася, мовляв, не нагнітай, сестричко, все ж в минулому.

— У нас також є час до прийому, тому ми вирішили попити кави, — почала розмову Лія, бо Настя з Анжелою мовчки роздивлялися одна одну і від їхніх емоцій у Лії підвернуло комом в горлі.