5. Одвічні питання

Перед тим, як розповісти Насті про батьків, Лія запевнила, що вони у гарному місці. Тобто, їхні душі в Світлі і все у них добре. Вони там разом. Настя глибоко вдихнула і намагалася стримати сльози, але тремтяче підборіддя підступно зрадило. Лія подивилася на сестру і сказала, що не треба стримувати емоції, якщо тіло потребує поплакати, то треба плакати. 

Настя дивилася, повними слізьми, очима і не розуміла, що мається на увазі. Лія взяла сестру за руку і тихенько пояснила, що стримувати будь-які почуття, це шкідливо для фізичного здоров’я. Нас вчили все життя не показувати емоції, не кричати, не розказувати про те, що відчуваєш. Суспільство створило образ “гарної поведінки”, де ти — стриманий, вихований і чемний. Так, звичайно ж, це виглядає гарно: людина посміхається, відповідає красивими словами, перепрошує і вибачається. Це дійсно дуже добре, на перший погляд. Але емоції нікуди не поділися, вони просто залишилися придушиними десь всередині тіла.  

Людина продовжує жити, бути стриманою, щоб відповідати потребам суспільства, а емоції накопичуються і перетворюються на тягар. З часом цей тягар трансформується у вибухівку уповільненої дії, яка може рвонути щомиті. І вона обов’язково вибухне, це просто питання часу. Як проявляється вибух? Для прикладу можна згадати ситуації, які траплялися з кожним: ми можемо накричати на рідну людину, образити без причини колегу, або вдарити власного кота чи собаку за невеличку провину, а дехто зривається на дітей. 

Після такого сплеску, людина починає шукати винного і виправдовувати себе, мовляв, це сусід мене рознервував своєю музикою о восьмій ранку суботи; це все дощ винен, у мене завжди такий настрій, коли на вулиці мрячить; продавщиня не так подивилася на мене;  кава не надто міцна тощо. Використовуючи ці виправдання, починаєш сваритися з оточуючими і знову, щоб показати свою вихованість, намагаєшся стриматись і владнати конфлікт вибаченнями і фальшивою посмішкою. І так по колу. А емоції і почуття ніде не ділися, вони не розчиняються просто так, а навпаки накопичуються, утворюючи своєрідні блоки, які згодом проявляються у вигляді хвороб. Людина починає лікуватися, не розуміючи, як так вийшло і чому вона захворіла, часто гадаючи, що це, мабуть, спадкове.

Настя слухала мовчки, а потім заплющила очі і випустила свої сльози, вже не стримуючи емоції. Лія дала сестрі час, так би мовити насолодитися процесом, не заспокоювала і не повчала, а просто обійняла. Саме цього і потребувала зараз Настя. Лія, зрештою, Янгол і відчуває реальні потреби людей.

Коли Лисичка заспокоїлася, Лія почала розказувати історію батьків, як і обіцяла:

— Наші батьки спочатку, як тільки одружилися, не могли мати дітей. Вони дуже хотіли дівчинку. Саме тому, до речі, я і обрала їх.

— Обрала? То ми самі обираємо собі батьків?

— Так, але про це трохи згодом. Я навмисне обрала цю пару, бо вони світлі й чисті. Та я знала, що втрачу їх при народженні. То була їхня доля.

— Вони все одно померли би? — нетерпляче запитувала Настя.

— Не поспішай, я все розповім. Отже, вони зверталися до лікарів і зробили кілька спроб екстракорпорального запліднення, але жоден ембріон не втримався і батьки здалися, вирішивши, що така їхня доля. Того дня мама дуже плакала і вони з батьком вирішили, що допомагатимуть іншим дітям, тим, хто позбавлений батьківської опіки та любові. І вже наступного дня вони зустріли тебе та більше не розлучалися. Точніше сказати, то ти їх обрала, бо про усиновлення вони не думали. А ти просто стала у них на шляху, коли вони приїхали, щоб передати дитячому будинку деякі речі. Дізнавшись, що ти хвора, швиденько забрали тебе до себе і вилікували. Вони не змогли залишити тебе напризволяще. Кажу ж, що вони — світлі й добрі люди.  

— Вони подарували мені життя, немов справжні батьки?

— Так, люба, ти стала їхньою донечкою, про яку вони так мріяли. А, як ми всі знаємо, що за хороші діяння ми отримуємо бажане, отже, Творець подарував їм мене. Тобто дав мені можливість втілитися саме у їхню дитину. І так, якби я не народилася, мама все одно померла би, бо мала хворобу, про яку дізналася тільки під час вагітності, коли здавала безліч аналізів. Лікарі навіть вмовляли батьків зробити аборт, бо пологи — то дуже складний процес і жінка може не пережити це. Так і сталося: пологи прискорили хворобу і її серце не витримало. Але вона була щаслива в останні хвилини життя. Вона була найщасливішою в світі. Вона бачила свою дитину і встигла прикласти її до грудей.

— То ти навпаки ощасливила їх, а не вбила? — запитала Лисичка, витираючи сльози, які не встигали висихати.

Лія кивнула і продовжила:

— Тепер про тата. Йому судилося померти в один день з дружиною. Якби мама не народила мене, то за станом здоров’я все одно потрапила б одного дня в лікарню і тато, поспішаючи до неї, загинув би, бо потрапив би в аварію з тим самим нетверезим чоловіком. Бо у того п’яниці долею написано, що він має сісти за грати. Так сталося б у любому випадку. 

— Просто питання часу?

— Саме так. Та батьки одразу потрапили в Світло, в священне місце для душ. Вони не будуть більше перероджуватися і втілюватися в інші життя, бо виконали своє призначення: вони врятували життя дитині. Тобі. 

— Це означає, що моє життя важливе для Всесвіту.  

— Так, Лисичко, важливе. Всі, хто жили, живуть і будуть народжуватися є важливими для Всесвіту і кожен має свою місію тут, на Землі. Або душі потрібно вдосконалити деякі якості, а Земля — найкраще для цього місце. Комусь треба навчитися терплячості, тоді, наприклад, він отримує запальний характер. Інший має напрацювати співчуття, тому, на життєвому шляху стикається з ситуаціями, де має проявити це співчуття. Таким чином душі трансформуються і вдосконалюються. Деяким дається місія, наприклад, когось врятувати, чи навпаки, врятуватися.