Головне завдання - встигнути

Відчайдушно намагаюсь відчути, звідки йде сигнал. Я маю її знайти якнайшвидше. Її біль відбивається у мені електричним струмом. Прискорюю рух. Оновлені крила дозволяють мені рухатись набагато швидше. Надія, що встигну не полишає мене.

Сигнал став чіткішим і я відчув її місцезнаходження. Стрімголов направився туди. Міське кладовище. Вона сама сидить над свіжою могилою свого чоловіка. Встиг! Тепер головне врятувати її від самої себе, бо якщо вона прокляне себе, то я буду безсилий. Підлетів ближче, придивився, прислухався до її думок.

Плаче, карається і просить пробачення. Сів поруч і сказав їй подумки: "Ти не сама! Я поруч, я допоможу…"

Двадцяти три річна дівчина мовчки вдивляється у табличку на хресті і перебирає цукерки, які принесла, щоб залишити на могилі. Він на місяць її старший. Був…

Відчувши мою присутність, вона трохи заспокоїлась. Дістала з сумочки свічку, запалила і поставила на землю біля хреста. Сіла на лавочку і почала читати молитву. Сльози рікою потекли по її втомленому обличчю.

Вона молилася і просила пробачення у нього, а сама себе простити не може. Молитовний шепіт переходить на крик.

- Пробач! Я винна! Як я завинила перед тобою! Немає мені прощення, але спробуй пробачити мені. Як ти хотів жити! А ми ж планували вінчання! Як я без тебе, любчику? Я дихати не можу... Пробач мені, бо я сама себе не зможу пробачити. – Крізь гіркі сльози вона видавлювала слова.

Я маю допомогти їй пробачити себе, і для цього сконцентрувався на її пам’яті. Її спогади про останні події мають допомогти мені розібратися у чому вона звинувачує себе та допомогти їй знайти сили для життя.

Намагаючись побачити її минуле, чомусь поринув у майбутнє. Воно може бути світлим, якщо вона переживе цей біль і пробачить себе. Її слово зможе зцілювати душі інших, а дотик руки даруватиме спокій. Вона має стати вчителькою і її сильний дух наставить багатьох дітей на світле майбутнє.

Раптом я переключився на інше майбутнє, яке може статися, якщо вона не пробачить собі. Повна протилежність тому, що я щойно бачив. Вона стане темною і перейде на темний бік. Її слова руйнуватимуть долі, з легкістю перетягуючи невинні душі на темний бік, даруючи страждання.

Побачене не злякало мене, бо знайшов я її вчасно і спробую допомогти. Що злякало мене, так це те, що вона не хоче жити ані світлим життям, ані темним. Ні, способи піти з життя вона не шукає і не планує, а просто не хоче жити, хоче до нього.

Після того, як її майбутнє стало мені зрозумілим, я поринув у її спогади. Щасливі спогади її життя. Випадковість, на її погляд, звела їх разом. Та я вже знаю, що випадковості, зазвичай, закономірні. Ці двоє знайомі давно, ще зі школи, та ніколи не звертали одне на одного уваги, навіть відчувати антипатію і, зазвичай, ігнорували молодіжні вечірки, мовляв, якщо він / вона там буде, я не піду.

З часом життя таки звело їх разом. Обставини склались так, щоб вони зійшлись. Спочатку вони стали добрими друзями, а трохи згодом народилось кохання. Кожного дня зустрічались і проводили разом всі вечори. Зрозумівши, що більше несила жити окремо, вирішили одружитись.

Він домовився у РАЦСі про терміновий розпис і, попередивши батьків, вони розписались. Грошей для святкування весілля, яке хотіли, вони не мали на той час, тому зібрали найближчих друзів і тихенько відзначили цю подію у найближчому до РАЦСу кафе. Планували за півроку повінчатися та відсвяткувати весілля своєї мрії.

Весь вечір він носив її на руках. Вони насолоджувались одне одним і планували подальше життя. Прості речі, такі як бути поруч, торкатися, дивитися в очі для когось нічого не важать, та не для них. Вони не могли надихатись одне одним. Та були впевнені, що попереду ціле життя…

Наступного дня, він поїхав у справах, а вона готувала сімейну вечерю. Пішла на базар, щоб купити деякі продукти. Зустріла свою давню подругу і, за розмовою, пішла додому, забувши купити свої улюблені ласощі.

Вона поприбирала, розігріла вечерю і чекала на його повернення. Повернувшись, він вирішив, що все ж піде та купить ті ласощі. Не повечеряв, не відпочив. Пішов у дощ. Того дня був сильний дощ.

Він затримувався і вона почала хвилюватися. Той магазин, куди він пішов знаходиться не далеко. Вона ходила по кімнаті в очікуванні. Дзвінок стаціонарного телефону розірвав тишу. Незнайомий чоловік телефонував з таксофону. Номер дізнався у її чоловіка, який потрапив у біду. Коротко сповістив, що сталася аварія, швидку викликали.

Вона нашвидкуруч одяглась і побігла на вказане місце…

Його забрала швидка, а вона спіймала таксі та поїхала за ним. Лікарня… Операція… Ніч і дощ. Вона молилась. Весь час молилась. Та він не повернувся. Вже згодом вона дізналась, що того дня був зламаний дефібрилятор і, коли його серце зупинилось, лікарі зробили укол адреналіну, щоб запустити серцебиття. Та цього виявилось недостатньо…

Її життя вмить розділилось на до та після. "Ні наречена, ні дружина, ні вдова", хтось зі знайомих так назвав її, бо трагедія сталась наступного, після весілля, дня.

Одну ніч і один день вона побула дружиною та в темну, дощову ніч стала вдовою… І дотепер кожного дня, кожну хвилину картає себе і просить у нього пробачення…

Через її душу я побачив його. І все зрозумів. Їм судилося прожити довге, щасливе життя. І на небесах вони будуть разом. Тільки не зараз, вона має прожити світле життя і направити на правильний шлях багато людей. Я допоможу їй. Аби тільки вона почула мене…