Перезавантаження

Офіс зустрів мене тишею. Ледь тримаючись на ногах, я зайшов у порожню кімнату і, не втримавшись, сів прямо на підлогу, тримаючись за стіну. Подумки покликав Лію. Вона потрібна мені для зцілення. Вона не відповіла. Трохи згодом спробував покликати її ще раз, та не дочекавшись відповіді, покликав Філа.

На щастя, хоч один з моїх колег на зв’язку і, відчувши мій біль, відразу прилетів на допомогу. Побачивши мене побитого і знесиленого, підбіг і сів поруч.

- Чому не покликав мене? Ти міг загинути! - розкричався Філ і, озирнувшись, додав, - а де Лія?

- Ти настільки сильно поринув у турботу за Мері, та й не помітив, що Лія не виходить на зв’язок вже другий день.

- Точно... Та я й сам загубився і не виходив на зв'язок. Вибач, Коласе, що покинув тебе, - сказав Філ і допоміг мені підвестись та добратись до мого стільця.

- Все нормально, не вибачайся. Мері така ж важлива, як і любий інший наш підопічний. Як вона, як вагітність? Сподіваюсь, все добре, - прохрипів я стомлено.

Філ захоплено розповідав про Мері та дитинку. Що в них все добре, вагітність проходить добре, без відхилень. Вона піклується і про своє здоров’я і про дитя. Темні залишили її та більше не чіпають. Рон повністю віддав Філові повноваження і Мері стала його підопічною. Таким щасливим я свого друга ще ніколи не бачив.

Ниючий біль не давав оговтатись, та накрив з новою силою. Навіть захоплююча розповідь товариша не відволікала. Я заплющив очі і ще раз покликав Лію вже вголос. Філ підійшов, поклав руку мені на плече і запитав, чи може він якось допомогти.

- Мені потрібна Лія, та вона не на зв’язку. Мене це турбує. Що з нею відбувається? - поглянув я у стурбовані очі товариша, який також переймався відсутністю Лії.

Філ також спробував покликати її, подумки передав їй мій стан і попросив про допомогу. Кілька хвилин ми дивились один на одного в очікуванні відповіді від головної Янголиці. Якщо чесно, мене вже не турбував мій біль, хоча й терпіти було несила. Більше ніж за себе, я боявся за Лію. Що може таке трапитись, що вона не виходить на зв’язок? Невже важко подати сигнал? Можливо потребує допомоги? Лія ніколи не залишала нас. Дотепер.

- Я не потрібна тобі, Коласе. Ти можеш зцілити себе сам. Зараз вже можеш, - тихий голос Лії пролунав так, наче вона ховається і не може балакати, але, все ж договорила, - повір у себе, зціли свої рани.

Зв’язок обірвався і ми з Філом, навіть, не встигли нічого у неї запитати. Обдумавши її слова, я на мить заплющив очі, зробив глибокий вдих і уявив, що рани загоюються. Я й гадки не маю, що саме я маю робити, щоб зцілити себе. Та й повірити в свої сили було важко. Зазвичай настанови Лії допомагали сконцентруватись. Вона завжди допомагала. Та зараз я маю впоратися сам.  

Відчайдушно намагаючись зцілити себе, я просидів з пів години. Нічого не відбулось. Раптом, у свідомості почув тихий голос Лії: "Не думай про біль і рани, а просто повір, що ти можеш. Я вірю в тебе, Коласе. Час настав…". І знову пропала.

Повірити в себе, це, напевно, найважче, що можна зробити, проте Лія цього не казала би просто так, задля звичайної підтримки. Я маю повірити… Зробив глибокий вдих, абстрагувався від навколишнього світу. Настала тиша і спокій. Думки одна за одною почали з'являтись, нагадуючи мені хто я і звідки. Ким я був і ким став.

Усвідомлення своїх думок поступово відкрило істину. Так, я вже не такий, яким був спочатку. З кожним днем я відчуваю прилив сили. Впевненість у своєму рішенні залишитись Янголом і творити добро надихають і підтримують. За весь час я врятував багато душ, та направив їх на правильний шлях і навіть подолав одного з Темних. Багаторазово діяв на власний розсуд і ризикував собою та командою задля отримання бажаного результату. Та ніколи не помилявся, а навпаки, одержував перемогу. Так, я вже достатньо сильний, я багато чого можу. Впевнений…

Моя впевненість у своїх силах вийшла з мене яскравим світлом і освітила все навкруги. Біль миттєво минув. Я розплющив очі, повернув голову назад і побачив білосніжні крила за спиною, на яких не залишилось ані краплини крові. Рана на нозі загоїлась вмить. Тепло розтеклось тілом і потужне відчуття сили накрило приємною хвилею.

Підвівся на ноги і відчув себе іншим, оновленим і могутнім. Навіть мої крила, наче збільшились і зміцнили. Неймовірні відчуття!

- Як тобі це вдалося? - повернув мене в реальність голос Філа.

Мій бойовий товариш стояв навпроти, спантеличено спостерігаючи за сяйвом, яке вирує наколо мене.

- Що вдалося? - запитав тихо я і повернувся до нього.

- Зцілити себе. І твої крила… Вони збільшились. Що відбувається? - розглядав мене Філ, наче бачив вперше.

- Віра в себе зміцнила мене. Лія допомогла. 

- Але ж вона не на зв’язку… Як вона змогла допомогти?

- Не можу пояснити, але вона повірила в мене і це змінило мене. Вона сказала, що час настав.

Разом зі зціленням я відчув нестримну могутність, яку раніше не мав. Всі питання зникли, бо я пізнав відповіді, отримавши мудрість і знання. Аж раптом нестерпний біль прорізав, наче гарячим ножем, мої груди. В голові залунав плач скорботи і безвиході. Хтось кличе мене. Відчайдушно благає про допомогу.

Не гаючи ні секунди, я поглянув на монітор. Її, тієї, що плаче, немає серед наших підопічних… Швидким рухами перебрав листки і передивився всі долі, що були на столі. Її й там немає. "Що ж робити?" - промайнуло в моїй голові.