Важка перемога

Сьогодні зранку наш офіс пустий. Мої колеги-Янголи порозлітались. Філ зараз біля Мері, а Лія відлетіла без пояснень. Якась вона стурбована, я ж відчуваю її. Нічого не запитую, просто чекаю, коли вона повернеться і сама все пояснить.

Вирішив, поки моя команда займається особистими, але, все ж, важливими справами, я перевірю наших підопічних. Перебрав долі, деякі з них продовжують писатися, деякі вже дописані. Все, нібито добре. Отже, якщо ніхто не потребує мого втручання і допомоги, злітаю та перевірю своїх "особливих" підопічних. Останнім часом зайнятий був дуже, навіть не навідувався до них. Та вони й не кличуть мене. Це означає, що у їхніх життях все добре. Отже, маю впевнитись.

Мама… Як вона? За всіма своїми справами по спасінню інших, чужих мені людей, давно не навідувався до неї. Тому першим моїм візитом став візит додому. Як завжди прибрано і смачно пахне. У неї сьогодні смачнющий борщ. Як я скучив за нею! Її турбота, її любов, її смачний обід… Пам’ятаю, як телефонувала і сварила, що харчуюсь погано, мовляв, ти ж лікар і сам розумієш, що їжа має бути корисною, може зайдеш на обід? А я, як завжди зайнятий пацієнтами, відмовлявся. Не вистачало часу навіть на власний обід.

Та, повертаючись з лікарні додому, знаходив у холодильнику їжу, яку мама приносила і завжди залишала записку: "Поїж, любий, а те, що в окремому лоточку – тобі на завтра, не забудь взяти на роботу. Люблю…"

Так і зараз, коли потрапив, нарешті, до неї, відчув ту турботу і любов. Зараз її немає вдома, тож я пройшовся кімнатами, подивився на своє фото. Вона його й досі не прибрала. А на столі, біла фотографії якісь записочки. Підійшов ближче, роздивився. То вона пише їх мені. Почитав кожну. Мама звертається до мене, як до живого, розказує, як пройшов її день, що робила, де була. Так я дізнався, чим вона зараз живе.

Клацнув дверний замок. Мама повернулась з церкви. Зайшла до кімнати і одразу звернулась до мого фото.

- Привіт, любий! Молюся за тебе кожного дня! Мені так легше… Сподіваюсь, недарма і моя молитва підтримує тебе, де б ти не був…

Так, мамо, дякую тобі. Дійсно, твої молитви допомагають і підтримують…

Вона підійшла до столу і звернула увагу на свої записки до мене. Я не встиг їх покласти так, як вони лежали до мого прибуття… Занервував трохи, щоб вона не злякалась, що речі не на своїх місцях. Вона не злякалась, а навпаки, посміхнулась, взяла їх у руки, поскладала і подумки сказала: "Прочитав…"

Потім взяла фотоальбом, сіла у своє улюблене крісло і почала гортати. З кожною новою сторінкою вона то посміхалась, то плакала. Я там малий. Дитячий садок, перший клас, випускний. Потім інститут, мої дипломи і відзнаки. Ось я вже лікар, стою у колі колег, які вітають мене з успішно проведеною першою операцією… Плаче…

Я не стримався, підійшов і обійняв її крилами, посилаючи любов і турботу. "Матусю, рідненька, я поруч, я не покину тебе" - подумки прошепотів у її підсвідомості. Вона витерла сльози і прошепотіла вголос:

- Знаю, ти – хороший син, ти ніколи не полишиш свою маму. Молю Бога, аби ти тільки був у світлому місці, захищений, благословенний.

Знову заплакала. Я притиснув крила сильніше і просидів з нею, поки вона не заспокоїлась.

Раптом чую: "Коласе, ти потрібен мені! Якщо можеш, з’явись, будь ласка". Це мій підопічний з лікарні, де проходить реабілітацію, кличе мене. Щось відбувається поруч з ним, темна хмара нависла і він не може впоратись.

Впевнившись, що мама спокійна, прибрав крила і прошепотів їй: "Маю летіти, кличе хлопець на допомогу, я потрібен йому. А ти пиши, не припиняй, я прийду трохи згодом. Я завжди буду десь поруч. Молись за мене, матусю, а я помолюся за тебе… Бережи себе, рідна. Люблю".

Виходячи з кімнати, обернувся, щоб ще раз поглянути на маму. Вона підвелася з крісла, підійшла до столу, взяла ручку і папірець, та почала старанно виводити гарним почерком: "Любий мій синочку…"

Стрімголов полетів до хлопця, який невпинно звав мене. Знайшов його у сквері лікарні, а біля нього – двоє юнаків. Здається друзі. Підлетів ближче і крикнув йому: "Агов, я тут! Ти кликав". Хлопець роззирнувся, шукаючи мене переляканими очима: "Допоможи" - подумки благав. Його серце калатало, він намагався піти, але ті хлопці не давали йому проходу.

- Та досить тобі лікуватися, не будь занудою! На ось, тримай, - один з друзяк простягнув моєму підопічному пакунок з порошком, - давай, повертайся, з нами весело, чи ти забув?

- Ні, хлопці, облиште мене, я не повернуся.

- Повернешся, - сказав інший.

Коли той заговорив я відчув Трікса, який керував тими двома. Вони вже давно під темним впливом і не збираються боротись із цим. Та Тріксу тих двох замало, він вирішив прибрати до своїх рук і мого хлопця.

- Тріксе! Полиш, не чіпай! Цей хлопчина більше не твій! - спокійним і впевненим тоном промовив я.

- Коласе, не втручайся, я майже переміг, ти безсилий. Ще мить і він піддасться спокусі, будь певен.

Не гаючи ні секунди, я зробив хлопок і опинився на сірій площині, а Трікс стояв позаду вже з вогняним мечем напоготові. Меч палав пекельним вогнем, що від нього йшов нестерпний жар. Миттю я матеріалізував свій, кришталевий меч, підняв його догори, розвернувся і атакував Темного. Мечі схрестилися, аж вогняні іскри розлетілися на всі боки. Трікс вивернувся від мого наступного удару, присів і вдарив мене по нозі. Зачепив і обпік рану, що нога почорніла від того вогню. Та я не зважав, зібрав у долоню блискавку і метнув так, що вона потрапила йому у голову. Від удару Трікса відкинуло на пару метрів. Він оскаженів, розправив свої чорні крила та піднявся у небо. Я – за ним.