Непоправний поворот

Багато хто з людей сприймає випадковості в своєму житті як події, які псують їхні плани. Вони сварять долю за те, що збивається звичний рух життя і треба потім все виправляти і налагоджувати знову. Інші навпаки, радіють цим змінам і дякують долі за це. Я якось чув: “Уявляєш, я спізнився на рейсовий автобус, а він потрапив в аварію. Дякувати долі, я неушкоджений. А все тільки тому, що був змушений прасувати нову сорочку, бо та була зіпсована випадково розлитою кавою...”, або інше: “У мене така біда, мала зустрітися з хлопцем в кав’ярні, в центрі міста, а там, як на гріх, перекрили дорогу, що я мала робити неабияке коло, щоб дістатися місця зустрічі. Прийшла, а він не дочекався і пішов…” Мало хто знає, що існує невидима сила, яка скеровує нас і, створюючи випадковості, насправді, оберігає нас від лиха. Той хлопчина міг загинути в автокатастрофі і не стати видатним лікарем та не врятувати сотні життів. А та нещасна дівчина, яку кинув хлопець на першому ж побаченні так і не дочекавшись її в кав’ярні, насправді має бути щаслива, бо якщо б вона одружилася з ним, він би пиячив і бив її з дитиною… Я також не знав про закономірності випадковостей допоки одного разу не потрапив у непоправну ситуацію.

Ранок почався дивно. По-перше мій будильник на телефоні не спрацював, бо сіла батарейка, як висновок - я проспав. Проте дуже швидко зібрався, я не мав права спізнитися. Зарядив телефон хоч трохи, щоб вистачило доїхати до роботи, а там вже спокійно дозарядити. На роботу я їздив зі свого селища автобусом до міста, і сподівався не потрапити у затор. Маю приїхати вчасно. Сьогодні заплановано дві операції. Я - молодий хірург, нещодавно почав проводити операції самостійно, тому аж ніяк не міг спізнюватись. Від мене залежало здоров’я тих двох пацієнтів. По-друге, вже дорогою на автостанцію мене наче током пробило: “Праска! Здається я не вимкнув з розетки!... Жах”.  Праска у мене старенька, не та, що “засинає”, якщо не рухається. Але повертатися додому вже не встигав, тому зателефонував матері, вона має ключі від моєї квартири, і попросив зайти перевірити. Не вистачало ще спалити будинок. Мама погодилась і дорогою на роботу зайде до мене.     

Мені пощастило, я встиг на той рейсовий автобус, на який не встиг хлопчина, про якого я згадав на початку. Дорогою почався сильний дощ. До того на додачу ще й водієві стало зле. Серцевий напад. Він не впорався з кермуванням і автобус, на повороті, буквально викинуло зі слизької дороги, перекинуло і занесло у канаву під дорогою. Зупинився автобус гучно, зі всієї сили врізавшись у бетонну стіну біля канави. І наступила тиша. Темно і тихо. Не відчуваю себе. Ні болю, ні емоцій. Тільки відчуття непереборного страху... Просто лежу і боюся відкрити очі…

***

- Та зачекай ще, зараз трохи звикне і відкриє очі… - тихий жіночій голос пролунав зовсім поруч.

Я в лікарні? Чому не відчуваю болю. Після того удару хребет точно постраждав… Я ж навіть відчув як хрустять кістки. Відчуття не з найкращих, скажу я вам. Добре, спробую відкрити очі. Може я ще під дією анестезії…

- Ну нарешті, дочекалися! Привіт, я - Лія, це - Філ. Дуже приємно. Сідай, досить валятися, тобі ж не боляче, не прикидайся!

Переді мною стояло двоє... людей. Дівчина, яка назвалася Лією, з довгою косою світлого волосся і чорнявий хлопець з доброю посмішкою, як я зрозумів, саме його звати Філ. За віком виглядали вони, приблизно, як я, тобто тридцять-тридцять п’ять років.  Одягнені обоє в білу одежу з легкої тканини, але це не лікарська форма. Вони дивились на мене і явно чекали від мене якихось дій. Я підвівся без зусиль, що доволі дивно. Я ж хірург і добре розумію, що трапляється з людським тілом після таких аварій. Немало нещасних випадків я побачив за свою недовгу лікарську практику.     

Несміло оглянувся. Знаходився я у коридорі з білими стінами, білою підлогою і такою ж стелею. Навіть лавка, на якій я щойно був непритомний, також була яскраво білою. І безліч дверей без інформаційних табличок. Так… Це точно не лікарня… Закрив обличчя руками, зробив глибокий вдих і, шумно видихнувши, запитав:

- Я що, помер? - відняв руки від обличчя і подивився на себе. Одежа була така сама, як і у тих двох, що стояли навпроти мене і досі посміхалися, - Точно, помер…

- Ні! Померло твоє земне, фізичне тіло. Зараз ти тут з нами почекаєш вироку і все дізнаєшся, - прощебетала Лія. Навіть слово “вирок” з її вуст прозвучало якось ніжно і заспокійливо, - Давай знайомитися!

- Ніколас, - невпевнено видавив із себе, - будемо знайомі...

Поруч з лавкою, на якій я все ще сидів, бо чомусь досі боявся підвестися на ноги, відчинились двері і вийшов невеличкого зросту… Янгол. Так, так, саме Янгол з білосніжними, гарними крилами на спині. Я придивився, може це все ж якийсь жарт, або я сплю, або в комі… В голові вирувало безліч незрозумілих думок… Ні, дійсно, то його крила… “Хтось вщипніть мене будь ласочка, бо я на грані божевілля”, - благав я подумки.

Цей Янгол розвернув свиток, прочитав, скрутив назад і сказав:   

- Я уповноважений сповістити тебе про винесений вирок. Тобі дають свободу вибору і пропонують наступне: або ти рухаєшся далі, проходиш всі стадії і потрапляєш у виділену тобі вічну обитель, або залишаєшся тут, на цьому рівні і співпрацюєш з іншими Янголами заради доброї справи порятунку людей. Відповідь я маю отримати негайно. На роздуми час не виділений, - протараторив Янгол і “впився” в мене своїми блакитними очиськами.  

Чудово. Та що я втрачаю? На Землі моїм покликанням було рятувати людей, чому я маю відмовлятися зараз?