Глава 11.

Алекс.

На майданчику я з дітьми пробув дві години і вже сильно нервував. Ліка на телефон не відповідала. Мою нервозність уже помітив Славко.

— Де тітка?

— Не знаю, затримується і на телефон не відповідає. Відчуваю, час дзвонити твоєму татові й шефу. Наглянь поки що за братом, будь ласка.

— Я їсти хочу.

— Я теж! — підбіг молодший.

— Пішли в кафе, звідти буду дзвонити і шукати Ліку.

Насамперед подзвонив шефу і Луї. Шеф спробував знайти хлопців, що їздили з нею. Хлопці теж зникли. Після цього на вуха стала вся дільниця. Хлопців знайшли швидко. Не далеко від цього місця вони розлучилися з Лікою. Їх оглушили і вони не бачили, що з нею сталося і куди вона поділася.

— Мабуть, вони близько підібралися, — сказав шеф. — Але за рештою адрес усе чисто, з'їжджали поспіхом. І до нас уже їдуть родичі Анжеліки.

— Я дзвонив її дядькові та братові.

— Крім них їде кілька відьом.

— Марго і ще хтось?

— Так, хтось із її рідні.

Данило, дядько моєї Анжеліки, приїхав із Гілбертом, Маргаритою і старою відьмою, яка зараз мала просто шалений вигляд.

— Спасибі за захоплення, милий, — сказала вона. — Де наша дівчинка пропала? Алекс, Анжеліка після відкриття дару користувалася порталом?

— Так.

— Хм, вона не говорила, що відчуває при цьому щось дивне?

— Ем, ні. А що?

— Її мати до порталів не наближалася, — сказав Данило, — сестра відчувала щось страшне в них, якесь сильне зло.

Маргарита з прабабкою досліджували місця, де ховалися наші підозрювані.

— Зроблено грубо, змішані енергії трьох площин.

Сказали вони про всі три квартири.

— Але скоріше за все Анжеліка зникла з вулиці.

— І це мені не подобається, — сказала Марія Вікторівна — судячи із залишкових еманацій, її забрали чорти. П'ятеро або шестеро можуть перенести людину. А Ліка хоч і висока, але худа і легка для них. Залишається тільки молитися за дівчинку. Боюся вона не в одній із трьох площин. А на одній із нижніх не матеріальних.

— Ви можете її знайти? — запитав Данило.

— Дорогий, я хоч і стара відьма, але не всесильна. І далеко за ворота не ходжу, небезпечно живим бути на територію мертвих. Можна не повернутися і піти на переродження. Але вона не за завісою з мертвими. Вона в тій площині, де живуть чорти й демони. Сподіваюся, їй вистачить сили духу не пустити їх у себе і вирватися звідти.

— Я віддав їй кулон, який робили для сестри, для порталів.

— Ліка навчилася відкривати портал, не витрачаючи власної енергії.

— Це добре. Залишається тільки молитися за неї.

— Так дивно чути це від відьми, — сказав шеф.

— Прокляну, милок. Або, по твоєму, раз я відьма і живу в нижній площині законів божих не шаную? Я там живу щоб виховувати місцеве населення і розуму вчити. Марго тобі варто побути з дітьми, вони надто засмучені зникненням Ліки.

Це був найдовший місяць у моєму житті. Коли немає взагалі жодних звісток про кохану. Я не міг її відчути, і ніхто не міг її знайти. Ми так зневірилися, що навіть Славка і Сашу просили відчути Ліку. Вона для них ближча, ніж рідна мати. Але хлопці або засмучувалися, або говорили, що жива. І все більше нічого з них не витягнути. Але й дивно більшого вимагати від маленьких дітей.

Маргарита щодня приїжджала після роботи побути з дітьми. І привозила доньок відволікти братів від сумних думок. А я дивлюся на них і боюся, що хлопчики її забудуть. Якби не настрій Ліки та її вимога називати її тіткою, хлопчики називали б її мама.

Одного вечора в грудях кольнуло, а потім Сашко розплакався і сказав, що тітці боляче і вона тут. Ми з Маргаритою переглянулися. Я одразу зателефонував шефу, і він поставив на вуха всіх патрульних, якщо Анжеліка перенеслася, то її максимально швидко знайшли.

Анжеліка.

Через місяць я змогла втекти. Уже не думала, що вистачить сил на портал, але в мене була одна єдина спроба його відкрити. Інакше він би вбив мене, за мою непокору і постійні відмови. Портал відкрився в якомусь підворітті. Але судячи з енергетичної чистоти це верхня площина. Відчула, що поруч стіна, вона виявилася на відстані витягнутої руки. Змогла спертися спиною і розслабити травмовану ногу. Тростина — це добре, але дуже незручно. Почула шерехи й спробувала перейти на енергетичний зір. Зробити його чіткішим не можу, через втому я скоро зовсім осліпну і буду позбавлена навіть такої можливості бачити світ. Адже зору мене позбавили в перший тиждень ув'язнення. Думали не зможу втекти.

— Далеко не втечеш від нас пташка. Господар тобі остаточно крила обріже, під корінь. Потрібно було погоджуватися на його пропозиції одразу ж. Залишилася б цілою. А раз втекла ми зможемо тобі ще шкурку попсувати на законних підставах.

Найближчого, хто кинувся на мене, огріла тростиною, ще одного кулаком. І, здається, зламала руку. Потім побачила, що нападників на мене відтягли двоє чоловіків, судячи з енергетики. А потім і перших двох вони зв'язали.

— Хто ви? — запитала сипло і втиснулася в стіну. — Можете ауру проявити яскравіше?

Я бачила за енергетичними силуетами, що вони здивовано переглянулися. А потім побачила їхню енергетику. Видихнула полегшено, від полегшення сили стали покидати. Один із чоловіків підхопив мене на руки.

— Анжеліка Роуз? — запитав він стурбовано.

— Так. А ви офіцери?

— Патрульні. Потрібно дочекатися ще одну машину, і ми відвеземо вас у лікарню. Як вам допомогти?

— Ви вже допомогли.

Заплющила очі й спробувала розслабитися. Відчувала напругу від чоловіків.

— Це вони вас?

— Не конкретно ці.

Мене тримали так дбайливо, немов я маленька дитина. Через кілька хвилин зупинилася ще одна машина, а мене посадили в неї. Я відчула, що офіцер притиснув мене до себе і тримав так, немов боятися, що зникну. Чула, як чоловік, який сидів попереду, за кермом, зателефонував шефу і доповів, що їде зі мною в лікарню. Лікарню я впізнала за запахом. Мене відразу забрав хтось інший і поклали на кушетку. Стали роздягати.