Янгол

Вона йшла нічним містом і чхати на все хотіла: на страхіття темних підворіть, на розбещених недолітків, що посмоктували пиво за рогом,на причепливих мужлаїв на підпитку, на знахабнілих та зазіхнувших на вседозволеність власників дорогих і не дуже іномарок, на набираючу обертів злочинність, на хамство і нехлюйство, на наглість і вульгарність, на те, що зовнішній світ ніяк не хотів залишити її в спокої, раз у раз вторгаючись в її особистий всесвіт різними шляхами. Вона байдуже оминала випадкових перехожих, що з подивом або недоумкуватими посмішками дивилися їй услід, ніяк не реагуючи на їх недотепні репліки.

Вона із задоволенням дивилася собі під ноги, довкола, просто у небо і ловила розтуленими долонями тепло, яке випромінював нагрітий впродовж спекотного дня асфальт, привітність та гостинність, що линули від фасадів старовинних особняків, веселі відблиски вуличних ліхтарів. Тротуари, дерев’яні лавиці,заснулі фонтани, грізні монументи, порожня таємнича площа – вони не відкидали її бажання бути своєю серед них, а це було єдиним, чого вона хотіла.

Аж раптом вона перечепилася. Через щось м’яке та велике, вона не встигла розгледіти, як перелетіла через це та приземлилась рачки. Вона вилаялась вголос, несподівано для самої себе, тому що ніколи не дозволяла собі опускатися нижче особистої гідності. Впустила з рук сумочку та дбайливо оглянула свої коліна і долоні. Із садна сочилась кров, подразнюючи крайчики ранки ниючим болем.

З обуренням вона піднесла ногу, щоб гострим краєм носика своєї розкішної туфлі пнути те, що так безцеремонно обірвало її прогулянку, але вчасно зупинилась: на тротуарі сидів чоловік, спираючись на стіну будинку. Світло, що плинуло разом з музикою з розчинених вікон другого поверху, падало на його змучене галюцинаціями обличчя: з-під напівприкритих повік виднілися каламутні очі, що втратили свідомий погляд. Він щось невиразно бурмотів, намагаючись чи то заспівати, чи то засміятися.

«Ну-ну, сміливіше, піддайте йому в бік, може, прочухається», - вона жахнулася від звуку чужого голосу, що несподівано долетів до неї відкілясь збоку. Тільки зараз вона помітила молодика, який сидів в розкріпаченій позі на лавиці в сутінку. Та обставина, що він спостерігав її падіння не тільки фізичне, але й етичне, і тепер нібито кепкував з неї, змусило її збентежитися, а потім обуритися: «Людині погано, чому ви не допоможете йому?» «Не слід обвинувачувати, не розібравшись в ситуації. Я вже допоміг йому, коли вивів з того вертепу, - незнайомець зробив кивок головою в сторону вікон, - на свіже повітря в надії, що тут йому полегшає». «А на тротуар всадили, щоб охолов?» - дошкульно поцікавилась вона. Терпіти не могла ніякових становищ, а ще більше людей, які справляли бесіду згорда. «Ні, - посміхнувся він, - щоб ви впали». «Чоловіку кепсько, а вам весело!» - спалахнула вона. «А що мені плакати? Я його ніякою поганю не накачував». Вона стояла в розгубі, і жодна розумна думка не йшла до голови. Ще ніяк не вдавалося розгледіти цього цинічного парубка, але навіть останній волосок на її потилиці відчував зловісність, яку той випромінював. Незграбна пауза затяглася, і вона вирішила, що краще залишити це неприємне місце мовчки. «Вже хочете спекатися нас ? – незнайомець раптом підвівся і пішов до неї. – Якщо ви не дуже поспішаєте, можливо, допоможете мені доставити мого товариша додому, а то ще застудиться?» Вона нерішуче зупинилась, і тоді він додав: «Це недалеко, на другий поверх. Боюся, мені одному просто не стане сил доволокти цю мляву тушу». Вона зітхнула: хотілося піти звідси, але на серце впав незрозумілий тягар, можлива самотність і нічний присмерк тепер наганяли марновірний страх; і вона зайшла у під’їзд, підхопивши разом з ним гультяя під руки.

Тільки-но переступила поріг квартири, як її оглушила музика, що репетувала на всю потужність дешевою впізнаваністю популярних мелодій. «Корпоративна вечірка», - пояснив незнайомець, відповідаючи на її німе питання. «Щось мені тут не по собі», - пожалілась вона. «А давай вип’ємо кави, ти збадьоришся, стане краще, - запропонував він. – Заразом розповім тобі декілька цікавих історій про колег, що розважаються тут, якщо ти ще не дуже стомилася від людських пороків». Його проникливий погляд вивчав її, але вона не помітила. «Так ти не з їх числа?» «Ні, я лише друг їх великого злагодженого колективу». Вони непомітно перейшли на «ти», і це начебто об’єднало їх, відокремило від усіх зайвих інших.

Вона полюбляла випадкові знайомства, і їй щастило на зустрічі з особливими, часом ексцентричними особистостями, але чоловік, що сидів навпроти, здавався химерним аж занадто. Її бентежило те, що ніяк не виходило скласти про нього певну гадку: не дивлячись на зусилля, всі думки розлетілися, щось розпорошувало увагу, від якої раніше не могла сховатися жодна дрібниця. «Сідай, влаштовуйся зручніше», - він подав їй звичайну гранчасту склянку, з якої тягнулася тоненька струминка кавового аромату. «А чому в склянці?» - приємне тепло скла, яке вона обхопила обома руками, і темно-загадкова рідина, злегка затягнута пінкою, зворухнули в пам’яті щось давно минуле, але не забуте; вона вчепилась за вислизаючий спогад і опустила повіки: запах був з далекого дитинства.

Вона з батьками, зовсім маленька, на теплоході, що йде маршрутом «Алушта-Ялта». Стюардеса приносить їй чудову малесеньку філіжанку і порцелянове блюдце, на якому – бутерброд з тонесеньким шматочком ковбаси. Свіже морське повітря, галас чайок, скрипляча палуба…І якою ж смачною здалася їй, у якої від однієї думки про млинці з м’ясом чи суп, наверталися на очі сльози, і яка не розуміла, за що людям таке покарання, як сніданок, обід та вечеря, тоді їжа! Згадалося, як папа, молодий та красивий, взяв собі склянку сметани, і їй забажалося такий же, а мама, молода та усміхнена, сказала, що для неї то забагато, і вона – маленька жаднюга. Але тепер не було вже на світі тата, і мама не сміялася більше так безтурботно.