Глава 1.2. Ты такий милий хлопчик

Настала черга Максима розповідати вірш. Він підвівся з стільця і ​​почав з натхненням розповідати той самий вірш, що я вивчила. Я трохи знітилася. Максим явно підготувався краще за мене, і на його тлі я виглядатиму набагато гірше. Я відразу почала повторювати вірш про себе. Я не могла дозволити, щоб в останній день у школі не викластись на всі 100%.
- Чудово, Максиме. Це 12, - досить сказала наша вчителька Віра Борисівна.
- А тепер попрошу до дошки Анну Воробйову. Давай, Анечко, прочитай нам вірш Тараса Шевченка.
Чорт. Ще й до дошки йти. Гаразд, із чим чорт не жартує.
- Я обрала теж вірш, що і Максим, - з сумом сказала я, і почала розповідати те, що всі вже слухали хвилину тому. У мене вийшло досить непогано, але рівня Максима я точно не дотягнула. Але мені навіть поплескали з першої парти наші завзяті відмінниці: Ксюша та Ангеліна. Хоча, якщо зважати на те, що після того, як Максим прочитав вірш – йому аплодували всі, то це не перемога, а поразка.
- Ну що ж, дуже добре, я ставлю тобі 10 балів. Трохи слабше, ніж Максим, але ти добре підготувалася. Молодець, - уклала наша вчителька і вивела мені в журналі позначку.
Я з полегшенням зітхнула. Саме на таку оцінку я й розраховувала.
Після нас ще виступили кілька хлопців, а потім Віра Борисівна оголосила про те, що урок закінчено.
Ми з Максимом підвелися вийшли з кабінету літератури.
- То ти точно не залишишся у школі? Може, все-таки щось придумаєш з транспортом? - Запитав Макс.
- Це безглуздо. Добиратися доведеться майже дві години, і це лише в один бік. До того ж вітчим хоче, щоб я навчалася в ліцеї. Він каже, що так усім буде простіше. У нього там знайомий директор, і він із радістю бере мене до випускного класу.
- Знайомий директор? Так, у твого вітчима крім шаленої купи грошей, ще й гарні зв'язки, - хмикнув хлопець.
- А що ти хотів? Він таки бізнесмен. Знає багато кого у нашому місті. Він часто виступає на конференціях і до того ж займається благодійністю. Моїй майбутній школі він пожертвував круглу суму грошей. Але я сподіваюся, що мене взяли не через це, - я хмикнула, і дивилася у вікно.
За вікном кружляв сніг. І велика сніжинка прилипла прямо до скла. Гарно, нічого не скажеш. Я дістала свій смартфон та сфотографувала її.
- Гарний кадр, - сказав Макс, зазирнувши мені в телефон.
- У мене інших і не буває, - усміхнулася я, і завантажила фото у свій інстаграм. У мене було лише 57 підпісників, зате майже всі лайкали мої фото. Я помітила, що після мого викладеного фото на мене хтось підписався, і пролайкав майже всі мої фотографії.
Також він залишив коментар під фото зі сніжинкою.
«Гарна сніжинка, але ти красивіша.»
Я здивувалась, бо моїх фото в інстаграм не було. Тільки фото природи та тварин.
«Звідки тобі знати, як я виглядаю? Може я потвора? - Резонно запитала я його під залишеним коментарем.
«Я тебе бачив сьогодні біля школи» - була відповідь.
Ти мій сталкер? - трохи злякалася я.
Ні. Я розглядав цю школу для вступу, але мені не підходить навчальна програма. Доведеться вибрати щось більш серйозне» - відповів мій «сталкер».
"Що ж, сподіваюся, що тобі вдасться вибрати гідну школу для такого ерудиту" - трохи різко відповіла я і поклала телефон у сумку.
Пролунав дзвінок зі зміни і ми пішли з Максом на геометрію. Сьогодні у нас мала бути контрольна. Причому за темою, яку я знала дуже бідно, тому що мені довелося пропустити пару занять через хворобу.
Я звичайно намагалася надолужити втрачене, але, як кажуть, це вже було не те пальто.
Але мені пощастило. Якщо можна так висловитись. Зайшов завуч та повідомив, що вчителька захворіла, і замість контрольної у нас тепер будуть вільні 45 хвилин. Також він попросив не галасувати. Щодо цього можна було не турбуватися, бо у нас був дисциплінований та відповідальний клас. Цікаво, які будуть нові однокласники? Ліцей це круто. Напевно, вони ще серйозніші молоді люди, які постійно займаються, щоб підтримувати себе у розумовій формі.
Макс перервав мої роздуми і запропонував зіграти в морський бій.
Я погодилася, і почала креслити квадрат. Контрольну, може й скасували, а ось лінійка все одно у нагоді – подумки посміхнулася я.
Тим часом мені надійшло повідомлення в інсту.
" Може познайомимося? Ти мила» - писав мій «сталкер».
Я зайшла на його профіль і свиснула. Він був тим ще красенем. Брюнет із закрученими кучерями та дуже привабливою фігурою. І що він знайшов у мені? Є дівчата і покрасивіші за мене. Невже вся справа у моїх фото? Може, він любитель сніжинок.
"Ти теж дуже милий хлопчик" - відповіла я, і трохи почервоніла. Невже я з ним фліртую?
«Я знаю, мені це часто кажуть» - була відповідь.
Я засміялася. Ну, звичайно, цього варто було чекати. Не говорити такому хлопцеві про красу – це безглуздо. Я відклала телефон і вирішила нічого не відповідати, щоб сконцентруватися на морському бою. Але мене весь час відволікали думки про його кучері. Стильно, модно, сучасно, як то кажуть. І шалено красиво. А обличчя у нього, як у справжньої фотомоделі.
Ми почали з Максом обмінюватися ударами по наших кораблях. У нього з першого разу вдалося виявити мій 4-х палубний корабель, але я не здалася, і коли він промазав - відразу вбила два його двопалубні кораблі. Мала бути цікава гра, і я вірила у свої сили, тому що ми грали далеко не вперше, і стратегію хлопця я знала добре.
Але все ж таки, чому такий милий хлопчик звернув на мене увагу? Я нічим не примітна. Руса, з трохи сірими очима, зі звичайною фігурою. Може він звернув увагу на мою норкову шубу і підкочує, бо думає, що я дочка багатих батьків? Стільки запитань і так мало відповідей.
Ну нічого, після гри я в нього дізнаюся все, і навіть його ім'я. Якого я поки що не знала.
А поки що - тримайся, Максе, твої кораблі горітимуть.