Глава1. Я буду сумувати, Максим.

У той вологий лютневий день, я, як завжди, йшла на навчання до своєї школи. Там у мене зовсім не було друзів, але була одна людина, з якою я могла поговорити. Це був мій однокласник – Максим.
Він був старший за мене практично на рік, тому що двічі залишався в 11 класі, але він був досить освічений і ерудований, хоча зовсім не докладав зусиль для того, щоб отримувати хороші оцінки. Він мав важку ситуацію в сім'ї: він був єдиною дитиною, але його батьки вічно пропадали на роботі, а йому доводилося доглядати свою 80-річну бабусю Тамару.
Власне, через це він залишився на другий рік. На догляд за старенькою йшло багато часу, а часу на навчання зовсім не залишалося, ось Максим і забив на неї.
Я ж була зовсім з іншої касти. Я любила вчитися і дізнаватися про нові речі, але на жаль, була надто скромною і нерішучою, щоб виступати біля дошки, тому відсиджувалася на задній парті. За письмовими завданнями - проблем у мене не було, але якщо доводилося виходити до дошки ... О боже, для мене це було тим ще випробуванням.
Але в цій школі мені не довго лишилося вчитися. Сьогодні ми з моїми батьками переїжджатимемо в інший район, і добиратися до школи стане просто неможливо, бо на дорогу йтиме колосальна кількість часу.
Не знаю, що на мене чекає в новій школі, але я навіть рада змінити цю.
Подивимося, що з цього вийти. Звичайно ж я сумуватиму за Максимом. У нас досить гарні стосунки, і розмови на різні теми з ним — для мене є віддушина.
Я підійшла до школи і окинула її задумливим поглядом.
Гарно, нова будівля, з щойно зробленим дахом, металопластикові вікна та грандіозні мармурові сходи. Що ж, це мій останній день тут. Потрібно провести його достойно. Може навіть ризикнути і вийти до дошки, щоб розповісти про бій гетьманів? Ризик – справа благородна.
Я зайшла до будівлі, і здала свою норкову шубку черговим, щоб вони її повісили у вбиральні. Однією з них було дівчисько, яке я на дух не переносила. Вона постійно приколювалася над Максимом, і саме через це я її не злюбила.
- Душенька, - почула я голос ззаду, - як Ваше нічого?
Я з радістю обернулася. То був Максим.
- Моє нічого краще, ніж чиєсь щось, - весело відповіла я, і посміхнулася.
- Це чудово, я теж чудово почуваюся, але дуже сумуватиму за тобою, Ганно, - Максим зітхнув.
- Ми зможемо бачитися у вихідні. Я можу приїжджати до тебе в гості, і ми можемо ходити до парку і годувати голубів, - запропонувала я.
- Голуби це звичайно добре, але я мріяв сходити з тобою в боулінг цієї неділі. Я роздобув купони, і це обійдеться нам у 2 рази дешевше. Звичайно я розумію, що тобі все одно на гроші, тому що в тебе диявольськи багатий вітчим, але все ж таки це приємно - заощадити грошенята. Ти згодна? - Максим усміхнувся своєю фантастичною усмішкою і прийняв мене за плечі.
- Звичайно. Я згодна, - без роздумів відповіла я, і ми пішли нагору, щоб приступити до занять.
Сьогодні першим уроком була українська література і нам усім потрібно було вивчити вірш Тараса Шевченка. Будь-яке, на наш вибір. Я обрала один із його найвідоміших віршів: «Думи мої думи”
Який вірш вибрав Максим, і чи вчив його взагалі — я не знала.
Ми увійшли до класу і пройшли на останню парту. Крім нас, у класі була ще половина наших однокласників. Скоріш за все, половину з них я вже ніколи не побачу. Хіба що на спільних фотографіях. До уроку залишалося 20 хвилин, і я вирішила трохи відрепетирувати вірш.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?…
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори, –
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Тихонечко продекларувала я, і з полегшенням зітхнула. Вірш я вивчила добре, тому якщо дозволять виступати з місця, а не йти до дошки, то мені гарантовано десять балів.
Тим часом поки я вчила вірш — Максим грав у якусь популярну іграшку на телефоні. Там потрібно було битися в команді з 5 осіб і нападати на таку саму команду і відвоювати території. Що ж, кожному своє. Комусь вірші, а комусь війні.
До класу зайшла наша вчителька з літератури та оголосила про початок уроку.
Чудово, сьогодні я покажу все на що здатна.