Глава 2

Король чи Кароль

Я пам'ятала, що сьогодні  Новий рік. Потрібно багато чого встигнути зробити, тому заметушилася з самого ранку. Проковтнувши філіжанку міцного еспресо, відправилась через усе місто до того бутика, що вчора не встигла доїхати через пізню годину та корки. Всю дорогу я плекала надію, що там знайдеться потрібний наряд, бо інакше доведеться щось комбінувати з того, що є в моїй шафі. А так не хотілося. Там, як завжди, була ціла купа речей, а одягти нічого. 

Сьогодні новорічна ніч. Я нарешті піду на тематичну вечірку-бал для королів, принцес, фей і…, одним словом, казкових героїв. Тому хотілося виглядати пристойно серед тої еліти. Паралельно мене переслідував мій сон. Він викликав бентегу й хвилювання. Якесь дивне очікування та сподівання поселилось тепер у моїй душі. Я розуміла, що не варто занадто багато надій покладати на той сон та новорічну вечірку. І все ж… покладала. Вірила в ту казку, яку придумала моя підсвідомість, склавши докупи мої потаємні бажання...    

Часу залишилось обмаль. Тому я на всіх парах мчала до того бутика, моєї останньої надії, переганяючи навіть повітря попереду себе. Я з таким поривом відкрила скляні двері на вході в торговий центр, що вони набрали надто крутого повороту, який їм взагалі не був властивий. Міцні й прозорі летіли, наче космічний корабель на орбіту. Це було аж занадто… Добре, що ще було зовсім нелюдно.

Він ішов позаду мене кроків за п’ять, явно поспішав у своїх справах. Хлопець просто не встиг вчасно зреагувати на той «потужний політ» дверей, що відлетіли від моєї тендітної руки, коли я з розгону штовхнула їх уперед. Я проскочила всередину, а він… просто не встиг. За спиною долинув дивний звук і короткий зойк.

Я зупинилася. Озирнулася – високий молодий чоловік стояв на вході. Однією рукою притримував двері, іншою чухав чоло. «Пощастило», – подумала я, хоча чудово розуміла: у тому, що він тепер чухає чоло, є моя… а може, й цілком моя вина.

Мені стало так ніяково за свій вчинок, аж соромно. Навіщо було так поспішати? Ті кілька хвилин навряд чи щось би вирішили. Я зробила кілька кроків назад і чемно перепросила:

— Вибач, я не хотіла. Все гаразд? Що з чолом?

— Нічого страшного, все добре. Це я неуважний, — він посміхнувся, намагаючись приховати дискомфорт чи, я сподіваюся, лише легкий біль від удару об двері.

— Я просто летіла на всіх парах, поспішаю… ще раз вибач.

— Не вибачайся, все добре. Тут немає твоєї вини, це я сам замислився.

— Болить? — перепитала я, щоб упевнитися, що й справді все гаразд.

— Ні… ну хіба зовсім трішки. Але це мине, скоро.

— Добре, що так легко, а то… — я вчасно прикусила язик, зрозумівши, що не варто лякати його припущеннями, що могло б статися.

— Не переймайся, кажу ж: все добре.

— Тоді я побіжу, поспішаю… ще раз вибач, — і я знову побігла на всіх парах далі, час підганяв. Навздогін мені летів його дивний, особливий погляд, а слова ще не встигли зібратися докупи. Він стояв, розвівши руки у здивуванні, й так і застиг. Я мимоволі посміхнулася з його розгубленого вигляду.

Мені таки пощастило сьогодні з самого ранку. Було приємно й гарно на душі напевно від того, що я все ж купила собі там, в бутику №5, прекрасний казковий наряд до вечірнього новорічного балу. Про вчорашній той дивний сон я геть забула й жила тільки особливим почуттям манливої невідомості перед балом.

А день пролітав, як вітер над полониною, котився до вечора, поспішав кудись, наче втомився від круговерті та метушні людей. Я вирішила всі свої, залишені необачно на сьогодні, завдання та з чистою душею могла прямувати в Новий рік.

Після обіду в планах лишився ще салон – щоб увечері на балу сяяти по-справжньому і шиканути сповна. Нарешті я вже дриґуніла на зупинці й ловила таксі, аби доїхати додому, бо замовити ні через додаток, ні телефоном було неможливо.

Минуло понад десять хвилин, але таксі не було. Автостопом не виходило – всі поспішали додому. Здавалося, у мене намалювалась нова проблема. «Весь день був таким гарним, позитивним – і ось маєш», – подумалось. Коли я вже геть мало не впала у відчай, перед самим моїм носом зупинився великий чорний джип. Я зраділа й відразу відчинила двері, а в салон полетіло:

— До вулиці Виговського підвезете?

— Так, сідайте, мені по дорозі, – летіла відповідь з салону до моїх щасливих вух.  Я видихнула з полегшенням. Нарешті поталанило. Їхали мовчки. Він час від часу поглядав на мене, а я залипла в телефоні та хвилин десь через двадцять тільки й почула приємний голос водія:

— Ми приїхали.

— От і добре! Вибачте, я трохи випала з реальності через ті соцмережі… Що з мене?  – я усміхнулась.

— Я помітив,  – він відповів так само усмішкою. – Нічого, мені справді було по дорозі.

— Дякую. З прийдешнім Вас! Щасливого Нового року і здійснення найзаповітніших бажань щиро зичу!

— Дякую. І вам також. Щасливого Нового року.

Він замовк і якусь хвилину зосереджено дивився на мене. А я раптом  піймала себе на думці, що мені звідкись знайомі його добрі красиві очі й гарне привітне обличчя.  Але чомусь ніяк не могла пригадати  звідки, хоч на пам’ять я поки не жалілася. Що це було, я не знала. Якийсь незрозумілий блок у голові. Дивно. І коли я вже збиралась виходити з машини, він якось тихо й обережно запитав:

— А ви мене не пам’ятаєте?

— А повинна?

— Ні, звичайно… – він на мить замовк, а тоді додав: – Сьогоднішній ранок. Торговий центр. Двері…

Мене осяяло. Як я могла це забути? Не розумію. Я посміхнулась, ловлячи його якийсь особливий погляд на собі.

— Пробачте… Стільки всього було сьогодні, що та прикра подія просто вилетіла з голови. Як чоло? 

Мій незнайомець знову усміхнувся, відгорнув густі русі пасма з чола й показав мені. Сліду від удару не було – справді жодної подряпини. Як йому так пощастило, я не розуміла. Хтось, здавалося, точно про це подбав. Якась містика.