Глава 2

Король чи Кароль

Я пам'ятала, що сьогодні  Новий рік. Потрібно багато чого встигнути зробити, тому заметушилась з самого ранку. Проковтнувши філіжанку міцного еспресо, відправилась через усе місто до того бутика, що вчора не встигла доїхати через пізню годину та корки. Всю дорогу я плекала надію, що там знайдеться потрібний наряд, бо інакше доведеться щось комбінувати з того, що є в моїй шафі. А так не хотілося. Там, як завжди, була ціла купа речей, а одягти нічого. 

Сьогодні новорічна ніч. Я нарешті піду на тематичну вечірку-бал для королів, принцес, фей і…, одним словом, казкових героїв, тому хотілось виглядати пристойно серед тої еліти. Паралельно мене переслідував мій сон та викликав бентегу й хвилювання. Якесь дивне очікування та сподівання поселилось тепер в моїй душі. Я розуміла, що не варто занадто багато надій покладати на той сон та новорічну вечірку і все ж… покладала, вірила в ту казку, яку придумала моя підсвідомість, склавши докупи мої потаємні бажання...    

Часу залишилось обмаль, тому я на всіх парах мчала до того бутика, моєї останньої надії, переганяючи навіть повітря попереду себе. Я з таким поривом відкрила скляні двері на вході в той центр, що вони набрали надто крутого повороту, який їм був взагалі не властивий. Міцні й прозорі летіли, наче космічний корабель на орбіту. То було аж занадто… Добре, що ще було зовсім нелюдно.

Він ішов позаду мене кроків за п’ять, поспішав у якихось своїх справах.  Хлопець просто не встиг зреагувати вчасно на такий потужний політ тих дверей, які відлетіли від моєї тендітної руки, що з розгону штовхнула їх уперед, і я пролетіла, а він… просто не встиг. Я почула дивний звук та зойк. Довелося зупинитися. Я озирнулась. Високий молодий чоловік стояв на вході. Однією рукою притримував двері, а іншою чухав чоло. «Пощастило», - подумала я і згадала, що в тому є і моя, а можливо тільки моя вина, що тепер він чухав чоло. 

Мені стало так ніяково за свій вчинок, просто сором. Навіщо було так поспішати. Ті кілька хвилин навряд чи сильно мені допоможуть. Я зробила декілька кроків назад, чемно запитала перепрошуючи:

• Вибач, я не хотіла. Все гаразд? Що з чолом?
• Нічого страшного, все гаразд. То просто я неуважний, - він 

посміхнувся, намагаючись не показувати той дискомфорт чи навіть незначний, надіюся, біль від удару об двері.  

• Я просто летіла на всіх парах, поспішаю, ще раз вибач.
• Не вибачайся, все добре, тут немає твоєї вини, я сам  неуважний.
• Болить? - я запитала його, щоб впевнитись, що все добре.
• Ні, ну хіба зовсім трішки, але то мине… скоро.
• Добре, що так легко, а то…, - я закрила свій рот на пів слові, зрозумівши

одномоментно, що не варто лякати його тим, що могло б бути.

• Не переймайся, кажу все добре.
• Тоді я побіжу, поспішаю, ще раз вибач, - і я побігла на всіх парах далі,

час підганяв. Навздогін мені летів його дивний, якийсь особливий погляд, а слова просто ще не встигли навіть отямитись. Він стояв, розвівши руки у здивуванні, й так завмер. Посміхнулась собі від такого його розгубленого вигляду.

Мені таки пощастило сьогодні з самого ранку. Було приємно й гарно на душі напевно від того, що я все ж купила собі там, в бутику №5, прекрасний казковий наряд до вечірнього новорічного балу. Про вчорашній той дивний сон я геть забула і жила тільки особливим почуттям манливої невідомості перед балом.

А день пролітав, як вітер над полониною, котився до вечора, поспішав кудись, наче втомився від круговерті та метушні людей. Я вирішила всі свої, залишені необачно на сьогодні, завдання та з чистою душею могла прямувати в Новий рік.

Після обіду в моєму графіку стояв ще салон, щоб на балу ввечері шиканути сповна. Нарешті я вже дригуніла на зупинці й ловила таксі, аби доїхати додому, бо замовити ні через додаток, ні телефоном було неможливо.

Минуло понад 10 хвилин, але таксі не було, автостопом не виходило, всі поспішали додому. Здавалось, у мене намалювалась нова проблема. « Весь день був такий гарний, позитивний і ось на тобі», - подумалось. Коли я вже геть мало не впала у відчай, перед самим моїм носом зупинився чорний великий джип. Я зраділа й відразу відчинила двері, а в салон полетіло:

• До вулиці Виговського підвезете?
• Так, сідайте, мені по дорозі, - долетіла відповідь з салону до моїх

щасливих вух.  Я видихнула з полегшенням. Нарешті поталанило. Їхали мовчки. Він інколи поглядав на мене, а я залипла в телефоні та хвилин десь через двадцять тільки й почула приємний голос водія:

• Ми приїхали.
• От  і добре! Вибачте, я трохи випала з реальності  через ті соцмережі, що з

мене?

• Я помітив, - він посміхнувся. - Нічого, мені було по дорозі.
• Дякую, з прийдешнім Вас! Щасливого Нового року і здійснення 

найзаповітніших бажань щиро зичу!

• Дякую, й Вам теж, щасливого Нового року!

Він замовк і якусь хвилину зосереджено дивився на мене, а я піймала себе на думці, що мені звідкись знайомі його добрі красиві очі й гарне привітне обличчя, але чомусь ніяк не могла пригадати  звідки, хоч на пам’ять я поки не жалілась. Що це було, я не знала. Якийсь незрозумілий блок в голові. Дивно. І коли я вже збиралась виходити з машини, він якось тихо й обережно запитав:

• А ви мене не пам'ятаєте? 

• А повинна?
• Ні, звичайно, - а за хвилину додав. - Сьогоднішній ранок, торговий центр,

двері… 

Мене осяяло. Як я могла це забути, не розумію. Я посміхнулась, ловлячи його якийсь особливий погляд на собі.

• Пробачте, стільки справ було сьогодні, що та прикра подія геть з голови

вилетіла. Як чоло?

Мій незнайомець знову посміхнувся, забрав густі русі пасма з чола й показав мені. Сліду від удару не було. Воно й справді було неушкоджене. Як йому так пощастило, не розуміла. Хтось точно за це подбав. Якась містика. 

•  Я рада, що все так обійшлося й можу себе не картати, але ще раз