1

Це був дуже короткий неприємний політ. Мало того, що я страшенно боляче впала на спину, та ще й дорогою забила плече об нерівну кам’яну стіну і, здається, обдерла коліно. Мій похідний мішок трошки пом’якшив моє падіння, але не набагато. І це все під знущальні смішки моїх полонителів. Гірше просто бути не могло.

Ще вранці я спокійнісінько собі збиралася вийти в поле. Мої запаси трав за останні тижні помітно зменшилися і треба було їх поповнити. Положення місяця було вдале, погода хороша: середина літа, тепло, сухо. Це мала бути приємна прогулянка. Я не планувала навіть замочити ноги об ранкову росу. А тут.

Ще навіть не вечір, а я сиджу в кам’яній ямі, повністю залежна від трьох шмаркачів, які вирішили погратися у відьмоборців. І це ж треба таке нахабство – схопили мене поміж дерев, коли я найменше цього чекала, накинули мішка на голову і потягли сюди. Та моя бабуся за  таке цих борців розпотрошила однією лівою.

Але не я. Я такої магії не мала ніколи. Нажаль. Саме зараз, цієї миті, я була майже готова її використати.

- Що, відьмо, де там твої прокльони? – загиготіли нагорі.

Я промовчала. Все одно нічого не могла їм зробити. Я й в кращі часи заледве могла вичаклувати щось хоч трохи близьке до бойового заклинання, а тут ще й по голові отримала. Ну знахарка я, не відьма. Травами лікую, вроки знімаю, допомагаю домовлятися з духами. В селі мене знають – певна, що цим малолітнім придуркам їх матері не раз лікували шмарклі моїми еліксирами та настойками.

Хлопці нагорі ще довго хихотіли. Здається, вони кричали мені якусь непристойну гидоту, але я заледве могла розібрати що саме. Дуже вже гуло в голові після удару. Я все чекала, що вони набавляться і спустяться, або кинуть мені мотузку, щоб витягти. Була навіть готова, що спробують зґвалтувати. Але ні. Нічого з цього не сталося. Вони просто пішли. Пошуміли, покричали і здиміли.

Не зрозуміла. Це все? Просто яма? Вони справді просто лишили мене сидіти в кам’яній ямі? Щось новеньке. Здається, молодь має серйозні проблеми з фантазією.

Я ще трошки полежала на кам’яній підлозі, подумки оцінюючи збитки. Спина боліла, голова розколювалась, що було не дуже і дивно. В районі лівого вуха було якось аж занадто мокро і тепло. Я обережно помацала там пальцями, але то виявилось лиш невелике розсічення. В цілому, не гірше ніж після того випадку, коли мене намагалися пустити за конем минулого року. Тоді я ще вивихнула зап’ясток  і заробила собі препаскудний шрам на щоці, який навіть бабуся вивести не змогла.

От тільки права нога мене таки турбувала. Вона не боліла, але лежала під таким неприродним кутом, що у мене закралися серйозні побоювання. Аби не перелом. З переломом я з цієї кам’яної пащі сама точно не вилізу. Але щоб щось оцінити спочатку треба було повернути пошкоджену кінцівку в природнє положення. Дуже вже вона затерпла – ніби й нема.

Не піднімаючись, я спробувала обережно рухнути стопою. Вийшло поганенько і рух відізвався неприємним болем у м’язах, але поки не більше. Я продовжила: допомагаючи собі рукою розігнула ногу в коліні і повністю випрямила. Потрясла нею, аби відновити кровотік. Відчуття були неперевершені. Ще ніколи я не переживала такого агресивного нападу такої кількості кусючих мурах. Зате коли він минув, я виявила що не все так погано. Я таки з тиждень кульгатиму – але не більше.

На пробу обережно сіла. В голові паморочилося, але не так сильно, як могло б. Схоже, мій мішок таки добряче виручив. Принаймні, він трішки захистив голову і спину. Якби не він, при падінні з такої висоти я б запросто могла зламати хребта, або розколоти череп об камінь.

Якщо про такий вчинок своїх спиногризів дізнаються їх матері, вони, напевно, щедро пригостять своїх чад різкою. Після всього того, що я робила на благо села. Треба тільки дочекатися, аби хтось з’явився поряд і добряче покричати.

Поки ж я заозиралася, намагаючись зрозуміти де опинилася і чи можу вибратися сама. Я сиділа на дні досить широкої кам’яної ями, глибиною не менше як три моїх зрости, а то може і більше. Стіни, як і підлога ями були ідеально гладенькі,  явно рукотворні. Якби ще зверху накрили решіткою, подумала б, що це якась камера.

В дальньому кутку щось блиснуло, привертаючи мою увагу. Довелося тільки трішки покліпати, щоб очі остаточно звикли до мороку. Спочатку я бачила блискучу цятку, яка потім виявилась довгою і гнучкою, ніби змія. Врешті я зрозуміла, що це ланцюги, що лише підтверджувало мою асоціацію з камерою. Схоже, тут таки колись тримали злочинців.

Не встигла я додумати цю думку, як ланцюг на підлозі смикнувся і неприємно звякнув, чиркнувши об камінь. Придивившись краще, я зрозуміла, що чорна пляма, яку я прийняла за заглиблення в стіні насправді була далеко не заглибленням. А коли воно підняло голову і почало принюхуватися, я взагалі отетеріла.

Швидко забувши про своє рішення берегти сили, поки не почую когось вгорі, я залементувала не своїм голосом, то кличучи на допомогу, то лаючись найгіршими словами. Забилася, відсунулась подалі від істоти, мало не втиснувшись в дальню від неї стіну.

Мої репетування, схоже, були потворі не до смаку. Вона видала глухе булькання і спробувала затулити вуха. Це додало мені наснаги і я знову заверещала. Аж поки зовсім не вхрипла і не збила дихання.

- Трясця, - прохрипіла. Тоді додала від себе ще кілька міцних слівець, за які бабуся відшмагала б мене палкою по плечах.

Істота в кутку більше не рухалася. Вона сиділа, затуливши вуха руками і похитувалась вперед назад. На секунду мені навіть стало совісно. Здається, йому – ким би воно не було – таки було набагато гірше ніж мені.