Подарунок для Федька

Таким чином, вже скоро, ми дісталися до самого моря. Я люблю ці місця. На відміну від теплої Іспанії, та островів де люди купаються навіть в новорічну ніч, тут завжди тихо і затишно, тільки вогники на воді блискотять і закручені баранчики піни, що завмерли в льоду, додають спокою. Наче час завмер тут ще місяць тому, за перших морозів. Від тутешніх холодів в серці теплішає, я завжди брав біля берега молочне какао, щоб трохи постояти біля моря, зігріти руки і подивитися на веселих людей та вітряки що сяють далеко-далеко і так святково.

Цього року на березі моря було темно, тихо та ніде не продавався какао. Всі лавки зачинені, люди ховаються і лише зрідка сяють ялинки у вікнах.

Перший будинок виявився зовсім близько. Зазвичай тут гірлянди на вікнах і двоє слухняних діточок. Молодшому братику шість, а старшому нещодавно виповнилося чотирнадцять. Вже давно він не писав мені листів та цього річ знов повірив. І я розумію чому.

Фіранка зачинена на важкий засув, а щойно я торкнувся паркану загавкав величезний пес. Онука здригнулася і заскочила за мою спину.

— Стій хто тут!? — почувся старечій, проте суворий голос, а за мить я почув як клацнула рушниця, в яку, мабуть, тієї миті зарядили патрон.

Та я мовчав, дорослий мене не побачить, а про собаку подумає, що кішку побачив от і гавкає. Вже за хвилину дід вийшов з дому, швидко вдягаючи чуні.

— Чого встав, кажи що треба, бо стрілятиму!

— Ви мене бачите?

— Думав тут дід сліпий живе!? А дзуськи тобі! — продовжував він голосити.

У вікні з'явилося зацікавлене дитяче обличчя, на якому повільно, але впевнено проступала посмішка. А до діда вискочив старший онук, так само швидко накидаючи куртку. Так, грабіжник діда міг і не злякатися, а от здорового хлопчину — точно.

Наступними на поміч вибігла бабуся сімейства, їхній син років сорока і наостанок наймолодший житель дому.

— Дід Мороз! — засяяв молодший, — Ви чого, він же подарунки привіз?

Я посміхнувся малому і дістав для нього подарунок з мішка. Хлопчина проліз тоненькими ручками через решітку паркана і вихопив пакунок. Він кинувся розривати папір так, наче зараз цей подарунок заберуть. Обережно крокуючи назад і сильніше притискаючи до грудей.

— Це те, що ти просив, Даньчику?

Малий дістав з коробки іграшковий літачок і одразу "полетів" з ним по двору.

— Не важко було здогадатися, що дитині сподобається іграшка. — суворо відповів його старший брат, — Геть іди, бо пса на тебе спущу!

— Чого ти так, Федько? Я і твого листа отримав…

Молодший засміявся і приземлив літак, щоб вказати пальцем на брата:

— А мені казав, що не віриш в Діда Мороза! Брехун-брехун… сам листа написав, а мене обманював!

— Не обзивай брата! — одразу перебила бабуся.

А в очах Федьки поселився сумнів.

— Якого ще листа?

— В якому ти підписався як Звичайний Українець.

Руки затремтіли і, зробивши крок назад, він схопив пса за нашийник, наче і дійсно хотів його на нас спустити.

— Невже щур серед моїх друзів. — прошепотів він, думаючи очевидно, що я це не з листа дізнався, а підгледів чи підслухав.

— Ви ж усі листи написали, так? Вони всі дійшли до мене. От тільки я дати не можу ні миру, як просив батько, ні спокою, як просила ваша бабуся, ні тепла, як просила мама, яка ховається від мене досі. Не можу і дідове бажання виконати, не гоже мені кулі для рушниці дарувати, бо я ж звик, якось, іграшки та смаколики.

Вперед всього сімейства вийшла бабуся та впевнено відчинила хвіртку, запрошуючи увійти. З-за моєї спини визирнула Вічна Мерзлота.

Вже скоро ми сиділи в теплому домі, мама підкидала дров у стареньку піч, а я розповідав про свої сьогоднішні мандри.

— Може вам чаю? — запропонувала бабуся.

— А какао не має?

— Без молока хіба що.

Онука моя розізлилася, почувши що в домі де такі гарні діти немає молока, адже всі знають, що його пити треба обов'язково. Дістала вона з маленької сумки аж трилітровий бутиль.

— Федько, — посміхнулася мама, — ану зроби нам всім какао. Будемо грітися!

— А я допоможу! — підскочила моя помічниця.

На кухні вони довго мовчали, поки Вічній Мерзлоті і зовсім не набридла тиша:

— А що ти загадав?

— Тобі яке діло? — хлопчина в найсвітліше свято був зовсім хмурний.

— Цікаво, адже ти весь цей рік гарно поводився, значить заслужив свій подарунок.

— Сказав же, не носить Дід зброї, тож і мого подарунку не буде.

— Нащо тобі зброя? У вас тут її хіба мало?

— Багато, та чомусь вся не в мене.

— Ти ще встигнеш замовити новий подарунок. — підбадьорювали дівчина.

Та він мовчав у відповідь, наливаючи гаряче молоко. Я раніше казав, що від холоду на вулиці, в серці тепло і затишно. А от тоді, навколо було так тепло, що аж до мене настрій повернувся, та Федькове серце замерзло наче ті біленькі баранчики з морської піни.

— Нічого мені більше не треба, окрім того, що замовив.

— А якщо подумати? Ти ж мріяв колись бути інженером, може олівці, або конструктор?

— Я не дитина!

Він схопив зі столу піднос з вісьмома чашками і швидким кроком попрямував до дверей.

— Але якщо зброї буде більше, може стати гірше!

— Тоді нехай вона взагалі зникне, ось тобі моє бажання! — роздратовано кинув хлопчина.

Вона махнула рукою, відкриваючи перед ним двері, своєю магією.

Тієї ночі над містом закрутилася завірюха, якої і на полюсі рідко зустрінеш. Холодні сніжинки сікли дахи будинків, вітер завивав у димарях так, наче стогнав від болю дикий звір. Затрусилися вікна і деінде потріскався, перемерзаючи, пластик. Шторм над морем гнав триметрові хвилі що враз завмирали моторошно нависаючи над берегом, здавалося, що цунамі хтось зупинив за мить до того, як почнуть перевертатися кораблі. З землі підіймалися кучугури снігу, замерзлі скляні калюжі виривало з асфальтом і тягло до самого моря. В домі всі затремтіли від неочікуваного шторму, а шифер на даху забрязкотів і всім здалося, що разом з дахом знесе і пів будинку.