Дід Мороз іде на ви

Я уважно слідкував за маршрутом, не зводячи очей з глобуса. Все розглядав небезпечні ділянки і думав як їх оминути. Аж десь знизу почувся гуркіт і важка металева болванка, злетіла чітко у нашу сторону, а за мить, з іншого боку, ще одна. Тільки встиг повіддя потягти в сторону і крутим віражем кинутися геть, від того місця де щойно був. Пролунав перший вибух і знов злетіла спереду ракета, я назад. І знову одна другу збиває.

— Прийом! — зашуміла рація. — Новий Рік, говорить Ластівка, як справи? Прийом!

— Прийом! Говорить Новий Рік, все добре. Прийом.

— Поки прикриваємо, та будьте обережні.

І тільки він договорив, як знов ракета. Величезний снаряд летів прямо під сани і, коли його збив інший, покотилися олені кубарем, ледве встаючи знов на ноги.

Онука моя сміливо поставила чоботи на підніжку та глянула вниз. Там заводилися двигуни винищувачів. Що робити вона вже знала, змахнула рукою, насилаючи снігову хурделицю. Погодні умови тепер не дозволили злетіти, кмітливо. Та ракети прогноз не дивляться, ще одна в наш бік, на силу вдалося звернути вбік.

Аж дивлюся, величезні машини на дорозі розвертаються, страшні, чорні як ніч, а вгору дула стирчать, багато, більше ніж я бачив раніше. Вічна Мерзлота каблучком тупнула і під колесами дорога миттю покрилася льодом. Поповзли з гірки машини, як іграшкові, зносячи все що позаду було. А там і танки, і автомобілі величезні. Повискакували люди, тікаючи врізнобіч, а я руку в кишеню сунув, перевірити чи не з'явилося листів. Аж дістаю цілу купу. Отож, коли бачать мене, значить і листи писали. Робити нічого, сунув цілу пачку в мішок і давай викидати. То ганчір'я, то сміття, то попіл. Весь непотріб, що у світі був, мабуть в ту мить на них і посипався.

— Новий Рік, говорить Ластівка, далі не добиваємо. Успіхів.

Аж страшно мені стало від його слів, та дременули далі, тільки й встигав більше та більше оленів підганяти. Ще за п'ять хвилин побачили ми такі самі машини, тільки вкопані у землю. Разом вилетіло кілька ракет, знов насилу викрутитися, а ті розвернулися в повітрі і навздогін вже летять.

— Тримай рівно! — впевнено посміхнулася помічниця і швиденько щось із сумки дістала.

Від страху закрив очі, буде що буде. Почулися з обох боків вибули і сани затремтіли. А онучка навішала на сани феєрверків новорічних, що в усіх державах, крім дивної України сьогодні мене вітали. Позаду спалахували розпечені кольорові вогники, і ракети, щойно тепло вловлювали, розверталися за ними, губили наш слід. Ракети все злітали, а мої чарівні сани вперше в житті осяювали землю кольоровими вогниками. Спалах за спалахом фарбували небо то в червоний, то в зелений, то в синій, то в жовтий. Тому хто феєрверків не бачив і не пояснити, як дух перехоплює.

Та завелися двигуни у наступної лінії. Помічниця уважно вдивилася в глобус і дістала дощичка сріблястого кілограмів мабуть п'ять, викидаючи вниз. Не встигали ракети злетіти, як миттю летіли назад до її пасток, розриваючись з гуркотом над чистим полем. А внизу ніхто збагнути не міг, що ж турбує величезну болванку, що замість цілі, вона майже падає, за блискучою приманкою.

— Ох і навигадували. — важко вона зітхнула, — Самонавідні ракети і на тепло, і на метал. Аби ці люди з таким завзяттям ігри вигадували і смаколики, всім життя було б краще. Не тільки нам з тобою.

Вже долітаючи до останньої небезпечної зони, я побачив внизу з півсотні танків, машин броньованих, установок ракетних…

— Ба, це що вони надумали наступ в новорічну ніч влаштувати?

— Не влаштують!

Швидко-швидко затупала вона підборами черевиків, вся дорога під нами вкрилася товстезним льодом, гладеньким як на ковзанці. 

Вже пролетівши ми побачили, як позаду гальмують, але не зупиняються важкі залізні монстри. Як сунуть вперед і потроху, один за одним знов котяться в кювет.

Вічна Мерзлота провела очима останній танк, що звалився на бік у болото і важко опустилася біля мене, вдивляючись в глобус.

— Проскочили? — перепитав я з нетерпінням.

— Начебто. — вона знов глянула в свій зошит. — Скидай висоту, тут перша адреса.

Вже за півгодини ми опустилися в темряву нічного міста. Ніколи я не чув такої тиші, як біля першого будинку. З цієї адреси не було листів, і тільки коли онучка трохи осяяла темряву холодним білим світлом я зрозумів чому. Тут немає жодного будинку, тобто… це не пустир, не піщана пустеля, як в Ефіопії, тут були багатоповерхівки. Я пам'ятаю минулий рік як вчора, тут гралися діти і підчікували мене біля ялинки, щоб виклянчити найкращі подарунки. А зараз…

— Нащо ми тут зупинилися?

— Бо за цією адресою перше бажання.

Я окинув все важким поглядом, в пошуках флагштоку і дістав перший прапор. Вони ж писали від серця, а що можу я, можу лиш виконувати заповітні мрії дітей та дорослих.

Та в цьому місті не було людей, як і флагштоків.

— Аби я тільки міг будувати силою думки.

Вічна Мерзлота посміхнулася, знов по дитячому весело, вихопила стяг і дременула вперед у пошуках вільного місця. Вона кинула подарунок вгору і закрутилася навколо себе так, що аж біла шубка підлітала, кружляючи. А з-під шубки полетіли сніжинки закручуючи завірюху. На хвилину і я перестав бачити що відбувається, тільки прапор миготів жовтим та блакитним іноді, підлітаючи вище і вище.

За мить сніг розлетівся, ховаючи під білою периною всі руїни навколо, а біля неї височів льодяний стовп на вершині якого майорів той самий синьо-жовтий стяг свободи.

Часу було обмаль, тож вже наступного разу, пролітаючи над містом чи селом з якого не проходили листи, вона шукала найвищу точку і не вилазячи з саней вішала той самий завітний прапор.

— Дивні вони. — я розглядав вже сотий такий "подарунок", — Це ж нічого не означає, ми ж не звільнили їхній дім, а лише повішали прапори. Завтра їх познімають і скажуть, що ми якісь диверсанти.

— Означає, Діду. Цей прапор означає, що їхня воля незламна, що земля ця їхня, рідна і вони точно заберуть її назад.