Помічниця

Аж бачу з мішка з величезними, щасливими очима виглянула на мене онука.

— Ох нарешті, ох чекала, ох дочекалася! — радо скрикнула Вічна Мерзлота. — А що, краще за мене немає помічі старому!? Ух, які ви всі цікаві, це так зараз світ вдягається!? Мені б таке зелененьке, як у вас! Аби встигнути за модними тенденціями! 

Наталка скочила перша:

— Тобто ти — Снігуронька!?

— А це ви мене так кличете, ну нехай буду Снігуронька, романтично, наче про сніг! Так це про мене, в снігу я розбираюся!

Вона сміялася, вилазячи з мішка, а Наталка тягнула за руки, допомагаючи підвестися. Здивувався, мабуть, тільки я. Бо ж не дозволяють батьки їй навіть виглядати з Полюсу, не щоб зі мною їздити.

Дивна поміч, дівчинка, що окрім школи нічого не бачила.

— Де мої підопічні? — завелася вона одразу.

— Про що це ти? — Наталка і досі тримала її за руки.

— Та про оленів! — мало не закричала онука, — Де ж вони? Де ділися, дід з ними має бути завжди!

Наталка схопила під руку Вічну Мерзлоту та потягла за собою геть. Обіцявши мені, що все точно онучці розкаже які ліки потрібні і в яких дозах, щоб нічого не сплутати ненароком.

Поки я все виймав і виймав прапори, дівчата обговорювали справи важливіші.

— Та це дрібниці. — згадувала Наталка, — От було у нас таке, ледве втекли. По тепловому відбитку відстежили. Є такі ракети, що на температуру реагують…

А онука моя, відмінниця, з чарівної в'язаної сумки вже зошит дістала. Які там бувають ракети, для чого, від чого…

А я все діставав подарунки. Дивувався сам, що повірили в мене дорослі чоловіки, та ще й зі зброєю у руках. Дивина та й годі. Не дарма країну цю назвав Дивною Україною.

Не встиг всі подарунки витягти, як вже і Наталка біжить. Можна вилітати.

Ластівка притих, стоїть з телефоном, біля виходу, кидає око то на мене, то на побратимів. Одного погляду було достатньо, щоб всі хто посміхався мені, в мить, розбіглися з грильяжу… тху, бліндажу. І Наталка втекла.

— Є, для тебе, Діду, інформація. — він мав звичку прикушувати язика, коли говорити ставало важко. — Знайшов я кілька бригад, де офіцери зізналися, що вірять в тебе. Та тільки це ж не істина в останній інстанції.

Він замовк, мовчав і я. Чекав від старшого за званням команди, бо якщо не він, то вже ніхто мене може і не побачить.

— Ти в мирній Україні був?

— Ви перші, якщо глобусу вірити.

Чоловік підняв з землі кочергу, пхнув дверцята "буржуйки" і витяг звідти маленький шматочок вугілля. Хвилину він холов на землі, ми мовчали, вглядаючись в полум'я.

— Ох, Дід, радій, що я вчасно зрозумів, що ти не диверсант. — він підняв вже холодний вуглик і безпардонно почав псувати подарунок онучки, розставляючи на глобусі темні плямки, — Сюди не лети. Тут також орки. Тут у них ПВО, зіб'ють і прізвища не спитають. Далі, за нашими данними тиша. В Криму, казка, ПВО нема зовсім, лети туди в першу чергу. — він зняв з грудей рацію і простягнув мені, — Облети Львів, Одесу, Київ… роздай там подарунки, а потім вертайся. Кордон перетинай над нами. По рації передаси "Зустрічайте Новий Рік" ми тебе пропустимо. Далі, вже вибач, даних не маю. І в СБУ не буду питати хто вірить в Діда Мороза, там дядьки суворі, посміються з мене.

— Можна вам Вічну Мерзлоту залишу? Я сам витримаю, бачив вже війну. Вона ж зовсім дитина.

— Ні. Мені зайві люди тут і даром не далися, до того ж вона з'явилася тобі в поміч, а не нам, тож забирай дівку звідси. Може, поможе.

— Хіба вона може допомогти?

— Цього не знаю, знаю що нам вона тут зайва. Тож забирай.

Я смиренно кивнув, підводячись з місця. Тоді я й згадав Ластівку. Був такий веселий, але суворий хлопчак, Сашко. Все замовляв конструктори та книжки про техніку. І таке конструював, що аж я дивувався. Математик ріс в Херсоні… аби мир був, а коли війна, то он як він свої навички примінив. Тактика, стратегія, вміння командувати та призначати. Згодився на добру справу.

Я забрав рацію з його руки та пошвидив до онуки, струшуючи залишки попелу з шуби. Дівчата мені руки тисли, та все приговорювали, що наступного року будуть ще краще себе поводити. І бабусь обіцяли через дорогу переводити, і бродячих собак пестити, і рідним подарунки дарувати, просто так, від щирого серця.

Санчата мої онука за помахом руки полагодила. Одна до одної деталі приморозила, все льодом засяяло, як нове. І малий аж підскакує, тільки трохи забинтовану ногу притискає до себе, та як здоровий гарцює.

І Ластівка, знов мовчки стояв в стороні, поки всі радо прощалися з нами і тихо промовив, як санчата злетіли.

— 4.5.0 плюс.

Вже пізно було питати про що це він. Упряжка наша знов заграла тонкими дзвіночками і помчали ми.

— Тільки ялинку не гасіть! І її і крізь бліндаж побачу! — крикнув я наостанок і, як просив Ластівка, погнав оленів  через всю дивну країну, у Львів, через Одесу, Ужгород, Франківськ. А далі Київ, Харків, Дніпро, Кропивницький… все чітко по глобусу. Аж тут летить нам на зустріч, та вже не металева котушка, звичайний лист, такий самий як інші, що весь рік приходять до мене.

"Дякую, Дідусю!

Пише тобі Марічка, чиє бажання ти виконав. Дякую, дякую, дякую!!! Ми в Херсоні, з татом і мамою! І хоча тато на милицях, він каже, що просто трохи ногу пошкодив, а мама каже, що після нового року зробимо ремонт і від тітки зможемо додому переїхати.

Дякую, що моє бажання виконав, а ще ж не настав новий рік! Більше нічого не треба, тато каже нога сама скоро заживе, головне, щоб всім іншим подарунки теж дісталися!

Дякую!"

— Я ж нічого не робив…

— Ти не робив. — почала пояснювати онука, — Ті хлопці й дівчата, що тебе підбили виконали бажання!

— Так вони ж там, а я ж…

— Чекай, старий, не так все. Не вони особисто, але ЗСУ в масштабі. Волонтери, помічники, донатери та вся Україна зробила.

— Я вже бачив інші війни. Так не буває.

— З Україною буває! — впевнено заявила дівчина і почала загинати пальці, — по-перше: армія, якій увесь цивілізований світ допомагає, по-друге: волонтери, ти знав, що Україна створила найбільшу волонтерську меру всіх часів, по-третє: донати! Українці вигадали що можна відправляти гроші одразу до вояк, спонсоруючи їх всім необхідним! Ти уявляєш над якою країною ми летимо?