Дивна країна

До дивної країни я вирішив летіти наостанок. Задля цього, навіть, скриньку чарівну з собою взяв, щоб нічого не наплутати і всім по подарунку вигадати. Тут вже не горіли ялинки на площах, в будинках ніхто не гуляв і не танцювали діти. Дивина, а як же мені санчата приземляти, коли всюди морок. Чого б одненьку не поставити на площі, щоб хоч центр міста бачити. Засяяла одна ялинка на чарівному глобусі. Туди в першу чергу, сани поставлю, а далі вже пішки. І лист один звідти є:

 "Здоров був, Діду, негоже мені вже листи писати, та тільки на тебе сподіваюся. Принеси моїй країні перемогу. Бо я вже додому хочу. 

Сергійко 38 рочків, Київ, але поки в Запорізькій області, точніше місце дислокації не скажу." 

Нажаль, перемогу я принести не зможу. Тож вклав листа в чарівну скриньку, а звідти цукерка бордового кольору наче кров і на смак така сама. Миттю побачив, як земля під ногами Сергійка затріщала, дерева посипалися і здоровецькі металеві котушки десь здалеку вилітають. А чоловік хапає під плече бабцю стару і тягне їх у підвал, а та тільки і встигає дякувати. Людям кричить куди бігти, а навпроти така ж металева котушка прилітає в будинок і вже Сергійкові на голову скло з розбитих хвилею вибухів вікон сиплеться. Ту цукерку я не доїв, з переляку подавився і виплюнув страшний спогад. Внизу вже і ялинку єдину видно, маленьку, прикрашену кількома іграшками, та свічками, дивними, я вже потім дізнаюся, що вони називаються окопними. 

— Бачу в повітрі невпізнаний об'єкт. Летить беззвучно, низько, радари не фіксують. — каже статний чоловік у військовій формі, — Прошу дозволу відкрити вогонь. 

— Ти з глузду з'їхав! — кричить Сергійко, — Це ж Дід Мороз! Диви санчата, олені! 

— Заберіть ідіота від мене! — кричить перший. — Ластівка, я Старий. Нічого не бачу. Повторіть де об'єкт. — шумить його рація. 

— Об'єкт рухається з південного сходу. Дайте дозвіл на вогонь! 

І вже до нього біжить хтось, хапає рацію і додає: 

— Немає ніякого об'єкта, каже Музикант, Ластівка, чортів ловить! 

— Як це немає об'єкта? Он-о летить, прямо на нас! Треба збивати! — злякано протараторила дівчина з червоним хрестом на грудях. 

Всього було там зо три десятки людей і той, кого назвали Ластівкою, почав віддавати вже менш зрозумілі накази. Величезна машина, з кількома трубами в кузові швидко розвернулася до санчат і я точно побачив як дві величезні сталеві бочки полетіли в мій бік. І тільки Сергійко кричав, що це санчата з оленями, намагаючись завадити товаришам. Проте, мабуть, добре вони знали свою справу, я спритно смикнув в бік поводи, намагаючись оминути дивну ракету. вона полетіла повз, а повітря навколо так закрутилося, що олені втратили рівновагу і перекинулися на бік, я не втримався, та мені, мабуть, пощастило, бо наступний снаряд розгатив мої санчата і обпалив червону шубу. Ох, як не вистачає тут моєї онуки, яка на чаклувала б величезну кучугуру снігу. В неї таке добре виходить, а я ж старий вже… Та природа мені допомогла краще, пишна сосна, що росла повіддаль пригорнула діда м'якими гілками і хапаючи за одяг обережно поставила на землю. Новорічні дива і зі мною трапляються. Часу міркувати не було, я схопився на ноги і помчав до розбитих саней, виплутувати оленів. Війна війною, а мені подарунки розвозити, ніч коротка, а що з малим, який від тієї ракети копита прибрати не встиг. Ох лихо мені. 

— Тримай дідугана на мушці! — закричав один з вояк. — Та про кого ти? Тут нікого нема, Ластівка, в тебе розум відбило? 

— Тобі повилазило? 

Чоловік, якого всі навколо називали пташиним іменем схопився на ноги, та я не встиг навіть глянути на нього. У малого копито зламане, горе яке, ще додому до тягнемо без нього, а подарунки рознести точно ніяк. 

— Лихо мені, лихо! Щоб вас із вашою війною замело всіх. І одних, і других! Щоб завірюха була така, що ні землі, ні неба не видно! Ох, аби тут моя онука Вічна Мерзлота тут, такої шкоди наробила, що вся ваша зброя на віки вічні вмерзла б у льоди! 

— Руки в гору! — крикнув до мене чоловік. 

— Ах, "руки в гору"? — крикнув я на нього, у відповідь. — Казали мені сьогодні вже таке! Один малий пройдисвіт з малесеньким автоматиком! Я йому колоду подарував! 

Він бачив мене, а значить і сам листа написав, посподівався, що вийму замість того листа лозинку, та як пожену полем негідника. Та замість лозинки магія мені щось інше у руку сунуло, важке кругле. Подумав що камінь, думав як пожбурю зараз, буде йому. Та бач, виймаю з мішка каску камуфльовану, та всю в обвісах чудернацьких. 

— Ластівка? — перепитав я, розгублений від такої знахідки, — Звати тебе як, Ластівко? 

— Олександр… — не менш розгублено прошепотів чоловік, не прибираючи зброї. 

— 32 рочки, із Харкова. З мамою живеш? 

— З побратимами я живу. — суворо говорив чоловік і подарунку з моїх рук приймати не хотів. 

— Знаю, а ще знаю, що ти, Сашко, в Діда Мороза віриш і листи йому пишеш. Тому побратими твої, окрім Сергійки та Наталочки, мене не бачать. А Наталочці я, до речі, тюльпани приніс, вона квіти любить, а ви їй не даруєте. 

— А Сергіку що? Я сунув третього листа в мішок і дістав звідти щось таке велике, важке. 

— Овва! — посміхнувся чоловік і схопив каску з моєї руки. — Сашко, ходь до мене! Правий ти був. — останнє він додав дивним, зляконо-веселим голосом. 

Та я знаю, що діти зазвичай не очікують, що побачать мене, тому іноді, і дійсно, лякаються. Вже і Сергійко підскочив на місці і помчав у наш бік. Інші в таборі заметушилися, зашуміли, ліхтариками в наш бік почали світити. Те важке, що я в темряві не розгледів, Сергійко кинув собі на плечі і радісно, наче мала дитина підскочив і плеснув в долоні. 

— Ба! Розгрузка новенька! Натівська З повним боєкомплектом, аптечкою новенькою, як я і замовляв! Не дарма мені мама казала, щоб листа написав, ех, так і знав, відчував і вірив! — хлопчина схопив мене за руку, в якій мить назад я тримав той дивний подарунок і стис її так, наче я йому дружину подарував. — Тепер вже я непереможний буду, хоч завтра в бій! Ходім, Діду, познайомишся з усіма.